Читати книгу - "Зелений дім"

— Можливо, так воно й було, — сказав Акіліно. — Може, він саме цієї ночі помер, і його душа попрощалася з тобою.

— Напевне, його вбили уамбіси, які страшенно його ненавиділи, — висловив припущення Фусія. — Та постривай, не будь такою, не йди.

— Ти тільки мене мучиш, Фусіє, — мовила Лаліта, важко дихаючи. — Навіщо кличеш мене до себе, якщо не можеш?

— Ні, можу! — вигукнув Фусія. — Але ти хочеш, щоб зразу, навіть часу мені не даєш, тому й злостишся. Можу, хвойдо!

Лаліта відвернулася, зараз вона лежала на спині у гамаці, який при кожному поруху рипів. Блакитне світло вливалося до хижки крізь двері й щілини з теплими нічними запахами і лісовим шурхотінням, однак, на відміну від них, до гамака не досягало.

— Ти думаєш, що я дурна й нічого не розумію? — спитала Лаліта.

— Просто в мене голова забита клопотами, — сказав Фусія, — і мені треба про них забути, але ти мені не даєш часу. Я ж людина, а не тварина.

— Вся річ у тому, що ти хворий, — прошепотіла Лаліта.

— Уся річ у тому, що мені блювати хочеться, коли я бачу твої прищі, — крикнув Фусія. — Уся річ у тому, що ти вже стара. Я тільки з тобою не можу, а з будь-якою іншою скільки завгодно.

— Інших ти обіймаєш і цілуєш, проте й з ними не можеш, — дуже повільно мовила Лаліта. — Ачуалки мені казали.

— То ти, сучко, з ними про мене пліткуєш? — Тіло Фусії передало гамакові неспокійне, люте тремтіння. — Ти з дикунками про мене пліткуєш? Хочеш, щоб я тебе вбив?

— Знаєш, куди він завжди плив, коли зникав з острова? — спитав Акіліно. — До Санта-Марія де Ньєви.

— До Ньєви? А що йому там було робити? — здивувався Фусія. — Звідки ти знаєш, що Хум утікав до Санта-Марія де Ньєви?

— Недавно довідався, — відповів Акіліно. — Останній раз він утік приблизно вісім місяців тому, еге ж?

— Я вже майже не рахую часу, старий, — зітхнув Фусія. — Мабуть, що так, минуло близько восьми місяців. Ти зустрів Хума й він тобі сам розповів?

— Зараз, коли ми вже далеко, можеш узнати правду, — сказав Акіліно. — Там живуть Лаліта й Ньєвес. І невдовзі після їхнього прибуття до них з'явився Хум.

— Ти знав, де вони? — задихаючись, прохрипів Фусія. — Ти їм допоміг, Акіліно? Ти теж такий самий негідник? Теж мене зрадив, старий?

— Тому ти й соромишся, ховаєшся від усіх, не роздягаєшся при мені, — мовила Лаліта, і гамак перестав рипіти. — Ти думаєш, що я не відчуваю, як у тебе смердять ноги. Вони гниють, Фусіє, це гірше від моїх прищів.

Гамак знову почав гойдатися, знову зарипіли стовпи, однак тепер уже тремтіла Лаліта, а не Фусія. Він увесь скорчився, завмер під ковдрою, намагаючись щось сказати, а на його тьмяному обличчі горіли перелякані очі, немовби два вогники.

— Ти теж мене ображаєш, — пробелькотіла Лаліта. — І коли з тобою щось трапляється, то завжди винна я. Ось і зараз — ти мене покликав, та ще й лютуєш. А мене злість бере, тому я й кажу не знати що.

— Це москіти, сучко, — тихо простогнав Фусія, і його гола рука безсило впала на ковдру. — Покусали мене й заразили.

— Так, москіти, і це неправда, що ноги в тебе смердять, ти скоро вилікуєшся, — заплакала Лаліта. — Не ображайся, Фусіє, це я зі злості наговорила казна-що. Принести тобі води?

— Ці собаки будують собі дім? — розлютився Фусія. — І хочуть назавжди залишитися в Санта-Марія де Ньєві?

— Ньєвеса жандарми найняли лоцманом, — розповідав Акіліно. — Приїхав інший лейтенант, молодший від того, якого звали Сіпріано. А Лаліта чекає дитину.

— Щоб воно їй у пузі здохло і щоб сама здохла, — крикнув Фусія. — Але скажи мені, старий, хіба не там його повісили? Чому Хум їздив до Санта-Марія де Ньєви? Хотів помститися?

— Він їздив у тій своїй давній справі, — відповів Акіліно. — Вимагав, щоб йому повернули каучук, який в нього забрав сеньйор Реатегі, коли приплив до Уракуси з солдатами. Хума не хотіли слухати, Ньєвес зрозумів, що він уже не вперше приїжджає скаржитися і що заради цього він утікав з острова.

— Він їздив скаржитися жандармам у той час, як працював зі мною? — обурився Фусія. — І не розумів, чим це пахне, чорт забирай? Старий, він же міг усіх пречудово закласти, от падлюка.

— Скажи точніше: божевільний, — промовив Акіліно. — Стільки років морочить усім голову! Він, певне, і на смертному ложі не перестане про це думати. Я не знав упертішого дикуна, аніж цей Хум, Фусіє.

— Москіти й водяні павуки покусали мене, коли я увійшов в озеро, щоб витягнути дохлу черепаху, — завив Фусія. — Але рани вже підсихають, ти, ідіотко, хіба не знаєш, що коли їх розчухати, то вони наривають? І тому смердить.

— Не смердить, не смердить, — заперечила Лаліта. — Це я лише зі злості, Фусіє. Раніше ти мене хотів повсякчас, а я повинна була вигадувати різні приводи, то в мене місячні, то ще щось. Чому ти так змінився, Фусіє?

— Ти зів’яла, постаріла, а чоловіків збуджують лише дебелі молодиці, — вигукнув Фусія, і гамак почав підстрибувати. — Москіти тут ні при чому, сучко.

— Я й не кажу про москітів, — прошепотіла Лаліта, — я знаю, що ти вже одужуєш. Але ночами ти робиш мені боляче. І навіщо ти кличеш мене, коли я така, як ти кажеш? Не змушуй мене страждати, Фусіє, не змушуй приходити до твого гамака, якщо ти не можеш.

— Ні, можу, — загорлав Фусія, — можу, скільки завгодно, але з тобою не хочу. Геть звідси, як іще раз щось скажеш про москітів, то я всаджу тобі кулю туди, де в тебе так болить. Забирайся геть!

Фусія горлав, поки вона не відхилила москітну сітку, не встала й не вклалася в інший гамак. Тоді він замовк, однак стовпи ще й далі рипіли — Фусія тремтів і перевертався з боку на бік, немов у пропасниці, і лише через деякий час у хижці, оточеній звідусіль нічними голосами лісу, запанувала тиша. Лежачи горілиць, з розплющеними очима, Лаліта погладжувала рукою чамбірні вірьовки гамака. Одна її нога висунулася з-під москітної сітки, і дрібні крилаті вороги, москіти, одразу десятками атакували її, кровожерно накинувшись на пальці. Своїми тоненькими хоботками вони впиналися в шкіру. Лаліта вдарила ногою об стовп, і налякані москіти відлетіли. Але за мить повернулися знову.

— Отже, той мерзотник Хум знав, де вони, — зробив висновок Фусія. — І також нічого не сказав. Усі повернулися проти мене, Акіліно, можливо, навіть Пантача знав.

— Це означає, що Хум не призвичаївся до цього життя і робив усе, щоб повернутися до Уракуси, — уточнив