Читати книгу - "Акваріум"
- Жанр: Сучасна проза / Фантастика
- Автор: Олексій Чупа
«Акваріум» — то справжній шок навіть для найвибагливішого читача... «Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми», — свідчить передсмертна записка власника акваріума Олеся Шенколюка. Щоправда, це не такий акваріум, який ми звикли бачити на полицях у кімнатах чи на вітринах зоомагазинів. В акваріумі головного героя мешкають… дорослі люди, зменшені в десятки разів за допомогою медичного препарату. Вимушені виживати, ці напівлюди-напіврибки продовжують існувати за законами суспільства: їдять, сплять, розмножуються... Тимчасом господар акваріума проводить на них досліди і встановлює свої закони у створеному владною рукою божевільного соціумі. Соціумі, що складається не з людей — з біомаси, не здатної мислити, самостійно приймати рішення й висловлювати свою думку. Де навіть вибір політичної партії залежить від господаря, а не викликаний власними думками псевдогромадянина. Фантастика? Звичайно. Та чи не зустрінемо ми на сторінках цієї книжки знайомі обличчя?
ISBN 978-617-690-061-0
© О. А. Чупа, текст, 2015
© Р. А. Семків, передмова, 2015
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2015
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Олексій Чупа
Акваріум
Ч.У.П.А.: гримуча суміш
Уперше я побачив Олексія Чупу там, де його найлогічніше було побачити: на котромусь «Махно-фесті» — масштабному мистецькому заході, що їх свого часу кілька років поспіль організовувала в Гуляйполі агенція «Остання барикада». То був справжній карнавал із рок-гуртами й тачанками, з котрих читали вірші й роздавали книжки. Сам Махно теж приїжджав разом зі своїми анархічними соратниками. Молодий поет із Донбасу Олексій Чупа вельми добре вписувався в цю атмосферу. Він виступав поруч інших на нічних читаннях у колі палаючих смолоскипів, і його експериментальна поетика (принаймні так тоді я сприйняв це на слух) якимось чином гармоніювала з атмосферою вольниці довкола.
Тоді я подумав, що ось — є молода поезія з Донбасу. Старших авторів, поета Олега Солов’я, романіста Дмитра Білого з Донецька, автора містичної прози Павла Бондаренка з Луганська, я вже добре знав, а от молодого вартісного поета з тих країв довелося побачити вперше.
А за кілька років ми всі стали свідками правдивого злету Чупи як прозаїка. Упродовж одного 2014 року з’явилися друком і різко набули популярності одразу три його прозові книжки: «Бомжі Донбасу» («Дискурсус»), «10 слів про вітчизну» та «Казки мого бомбосховища» (КСД). Звісно, вагомим чином вплинула ситуація: коли спільнота зрозуміла, що візії більшості наших інтелектуалів (чи на яке там ще звання вони претендують) щодо Донбасу не справджуються, почалися пошуки голосів, що звучали б із глибини донецького запілля — тобто вже тоді з-за лінії фронту. Що б і хто не казав, проза Олексія Чупи, поряд із поезією Люби Якимчук, стали досі найбільш промовистими спробами осмислити ситуацію в художньому тексті. Не лише ситуацію протистоянння, але й стан людської свідомості, психіки людей того, тепер такого загрозливого і загроженого регіону.
Утім, Чупа пише художню прозу, тобто реальність, у якій йому довелось існувати, він переосмислює, перепускає через власну свідомість, загострюючи ті моменти, котрі йому особисто важливі. В публіцистику та дидактизм, які виглядають так спокусливо в контексті його донбаського бекграунду і вже набутої популярності, впадає доволі рідко, натомість намагається витворювати власні світи, котрі б виглядали не менш життєздатно, ніж сама реальність. Виглядає, що він не має досі притаманної багатьом авторам ілюзії, що вони правдиво й безсторонньо змалюють для нас певні події, зосереджуючись на найважливішому. Гра в жанри, тобто цілковито літературний виклик створити власні трилер, утопію чи розказати любовну історію, важить Чупі не менше. Тобто він розповідає про Донбас і людей Донбасу, проте це його Донбас, ним побачений, відчутий і перетворений на художнє полотно. І те, як він бачить, відчуває та пише, чи не найбільше дає нам уявлення про психіку людини, котра дивиться на світ з того південно-східного кута зору. Довкола його книжок нині багато спекуляцій та навіть істерики, проте він продовжує триматися обраного бачення — не так відображати реальність, як творити її.
Ця книжка — тому підтвердження. Соціальне тло, котре доволі стрімко стає історичним, тут наявне, проте воно не відіграє суттєвої ролі і взагалі розгортається уривками, ще й доволі сильно препарованими й трансформованими. Політичну напругу з нашого недалекого минулого наче виносять за дужки, а вестиме нас текстом зовсім інша інтрига — експеримент, який до кінця книжки стане по-філософському глобальним і потім так по-новому підсвітить порушені на початку соціальні питання.
Читаючи цей текст, я зненацька зрозумів, що в самому прізвищі автора чітко закодовано основні елементи його поетики, що справджуються в більшості його прозових книг.
Ч = чорнуха. «Акваріум» є текстом вкрай похмурим. Обидві історії, та, котру нам розповідає головний персонаж, й інша, котру він разом із нами слухає на аудіокасеті, просто переповнені реаліями післярадянської дійсності, в якій яскравих кольорів брак, а радості взагалі немає. Перший епізод книжки взагалі скидається на посібник із розлучення чи то доведення сімейного життя до абсурду. Жодного тепла, жодного затишку — хоча ні, бо певний затишок породжує наповнений таємницями й мотлохом, майже кафкіанський будинок, а тепло... що ж, тепло дає коньяк.
Автор любить людей, ми це бачили й не маємо в цьому сумніву. Але він розказує історію персонажа, котрий ставиться до людей прохолодно, і змушує його слухати на магнітофоні зізнання чоловіка, що людей правдиво ненавидить. І це хороше випробування (перший сенс читати цю книжку): наскільки ми любимо людей, щоб не солідаризуватися з персонажами перед нами? Але менш похмурим від цього ландшафт тексту не буде.
У = убивства та інші «ужаси». Тут автор не шкодує червоної фарби, і його ілюзія така правдива, що ми віримо: перед нами кров. Більше того, винахідливий Чупа знаходить спосіб убивати своїх персонажів двічі. Спершу в них вмирає людське, а потім вони мають шанси загинути остаточно. Словом, це зразковий трилер, котрий не відпускатиме до останніх сторінок книжки. Чи зло буде покараним у фіналі — це вже питання до читача. Але кілька тонн адреналіну йому гарантовано.
П = пофігізм. Це загальна стратегія Чупи, і в поезії, і в прозі. Автор ставиться до найжахливіших сцен спокійно. З похмурою іронією, я б сказав. Це не виливається в пасивність, бо його персонажі, незалежно від їхнього статусу та зросту (побачите, зріст в «Акваріумі» має першочергове значення), постійно діють, буквально борсаються серед обставин, хоча, у більшості випадків, обставини виявляються сильнішими. Інколи їх усе ж вдається здолати, але хіба для того, щоб переконатися у фактичній безглуздості перемоги. Ось і другий виклик (і ще один сенс прочитати цю книжку): наскільки ми віримо у свої сили? Чи будемо чинити опір навіть за видимої його безперспективності?
Врешті А = антиутопія, в якій все починається від секретного препарату ще радянської розробки, який, як то і має бути в класичних антиутопіях, здатен враз і рішуче переформатувати життя спільноти, комусь передати контроль, а інших поставити перед вибором боятися за свою безпеку чи добиватися власної свободи. В тексті Чупи розгортається вельми якісна антиутопія (як розмисел про життя і майбутнє суспільств), в якій є і ідоли, і каральний апарат, і конформісти, і, звісно, бунтарі.
Я помітив, що самий жанр антиутопії, як правило, творять автори, що належать до культур метрополій: Євгеній Замятін, Олдос Гакслі, Джордж Орвелл, Рей Бредбері... Вочевидь, їм типово уявляти різні варіанти майбутнього суспільств у глобальних масштабах, тоді як колоніальні народи тупцяються довкола власних залежності й обмеженості. Показово, що перша українська антиутопія — «Сонячна машина» — вийшла з-під пера керівника уряду УНР Володимира Винниченка в короткий час нашої позірної незалежності на початку ХХ сторіччя. Й не менш показово, що жанр повернувся знову аж на початку 90-х і втілився у повісті Юрія Винничука «Ласкаво просимо в Щуроград». «Акваріум» закріплює традицію після кількох менш вдалих спроб, і це справді жахлива антиутопія, на відміну від дещо карнавальної «Очамимрі» Олександра Ірванця. Тут і третій сенс прочитати Чупу: щоб розвинути уяву, розігнати її до глобальних масштабів суспільного мислення.
Врешті, ми можемо й не довіряти його апокаліптичним сценаріям. Адже всю історію переповідають нам двоє вкрай ненадійних оповідачів. Один, судячи з усього, не аж такий освічений, можна сказати, пересічний молодик зі своїми комплексами, непевністю та вже згаданою пофігістичністю до того, що ззовні. А другий — вкрай начитаний маніяк, готовий збиткуватися над жінками і ставити злочинні суспільні експерименти. Сексизм і апологія жорстокості, відсутність чіткої політичної позиції, врешті, проста й банальна наївність залишається на їхній совісті. Автор же тим часом кокетує принагідною інтертекстуальністю, відсилаючи то до того ж Орвелла, то до «Мовчання ягнят» чи й самого Фаулза.
Книжка Олексія Чупи засвідчує достатній рівень письма як самого її автора, так і української сучасної молодої літератури загалом. Вечір чи два проминуть за цікавим читанням, після якого ми, можливо, все ж обурюватимемося з отих чорнухи, убивств, пофігізму та кривитимемося на песимістичну перспективу антиутопії, але точно не шкодуватимемо, що прочитали цей текст.
Ростислав Семків
Side A
«Моє ім’я — Олесь Шенколюк. Мені п’ятдесят шість років. Вітатися з тобою, бажати доброго дня, ранку або вечора я не буду. Я тебе ненавиджу — ким би ти не був, чим би не займався і де би не жив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акваріум», після закриття браузера.