й увійшов отець Вілансіо — його руда борода здавалася вогненною на тлі бузкової сутани. Ігуменя подала знак Лаліті, вказуючи їй на вівтар, а Боніфація, все ще стоячи навколішках, витирала собі вуаллю очі. Потім підвелася, разом з лоцманом і сержантом підійшла до вівтаря й стала між ними; вона була випростана, дивилася рівно поперед себе. І впродовж усієї служби стояла непорушно, з поглядом, втупленим у якусь точку між вівтарем і гірляндами орхідей, поки матері й вихованки голосно молились, а інші ставали навколішки, сідали, підводилися. Пізніше отець Вілансіо підійшов до молодої пари і спочатку задав сержантові належне в таких випадках питання, мало не доторкнувшись до обличчя Боніфації своєю рудою бородою. Той клацнув підборами і голосно відповів: так. Потім запитав Боніфацію, але відповіді ніхто не розчув. Отець Вілансіо щиро всміхнувся, подав руку сержантові, і він потиснув її, тоді — Боніфації, і вона її поцілувала. Атмосфера в каплиці немовби розрядилася, вихованки перестали співати, і почалися розмови впівголоса, смішки, загальне пожвавлення. Лоцман Ньєвес і Лаліта обіймали молодят, а довкруг них утворилося коло. Дон Фабіо жартував, діти сміялися. Важкий, Малюк, Чорний і Блондин чекали своєї черги, щоб привітати сержанта. Та ось почувся голос ігумені: сеньйори, адже ви знаходитесь у каплиці, попрошу тихіше, вийдіть на подвір'я. Лаліта й Боніфація пройшли спочатку повз гратки, тоді повз гостей і черниць, а Лаліта: дурненька, відпусти мене, онде надворі черниці поставили стіл з білою скатертиною, поглянь, скільки соків і тістечок, відпусти мене, бо всі хочуть тебе привітати. Вимощене камінням подвір’я блищало, а по білих мурах головної будівлі, залитих сонцем, звивалися, як плющ, тіні від дерев. І Боніфація: я так соромлюся матінок, не можу навіть подивитися на них. Навколо Лаліти коливалися сутани, чувся шепіт, жарти. Боніфація однак і далі її не відпускала, ховаючи обличчя у квітчастій сукні, а сержант тим часом приймав вітання й обнімався з друзями. Вона плаче, матусі, от дурненька. Чому ти так? Боніфаціє? Це я через вас, матусі, — а ігуменя: не плач, дурненька, ходи, я тебе обійму. Боніфація відпустила Лаліту, озирнулася і впала в обійми ігумені. Тепер вона переходила від однієї черниці до іншої, — ти повинна завжди молитися, Боніфаціє, — так, матусю, — бути доброю християнкою, — так, — не забувати про нас, — ніколи вас не забуду, — і Боніфація міцно-міцно обіймала їх, і вони міцно-міцно обіймали її. Важкі мимовільні сльози котилися по Лалітиних щоках, розмазуючи рум’яна, — так, так, завжди буде вас любити, — і окреслюючи зморшки на шкірі, плями, прищики, — вона стільки за вас молилася. Матусі незрівнянні, отче Вілансіо, стільки тут всякого наготували. Але увага, шоколад стигне, а губернатор голодний. Мати Гризельдо, чи можна вже починати? Ігуменя звільнила Боніфацію з обіймів матері Гризельди, — звичайно, прошу, доне Фабіо, — і бенкетування почалося. Дві вихованки обмахували віялами стіл, заставлений тарілками з їжею і глечиками, а позаду них бовваніла темна постать. Хто це все приготував, Боніфаціє? Ану, відгадай, — і Боніфація, схлипуючи: мати, скажи що ти мені простила, — потягла її за сутану, — нехай це буде твій подарунок, мати. Тонкий рожевий вказівний палець ігумені був скерований у небо: чи ти благала в бога прощення, чи відчуваєш докори сумління? Щоденно благала, мати. Ну, то я тобі прощаю, але ти повинна відгадати, хто все це приготував? Боніфація, пхинькаючи: ну хто ж іще, як не вона, — шукала когось поглядом серед черниць, — де ж вона, куди поділася? Темна згорблена постать відсторонила обох вихованок і, човгаючи ногами, підійшла з похмурим виглядом, — нарешті ти згадала про мене, невдячна. Але Боніфація вже кинулася до неї, й мати Анхеліка захиталася в її обіймах. Губернатор та інші почали їсти тістечка, і Боніфація: це ти, моя матусю, все приготувала, — а мати Анхеліка: ніколи навіть не прийшла мене провідати, бісова дитина, — і Боніфація: але я пам’ятала про тебе, щодень і щоніч думала про свою матусю, — а мати Анхеліка: скуштуй ось цих, і тих, і соку випий.
— Вона навіть не впустила мене до кухні, доне Фабіо, — сказала мати Гризельда. — Цього разу вам треба хвалити мати Анхеліку. Все приготувала своїй вихованці власноручно.
— Чого я тільки задля неї не робила, — зітхнула мати Анхеліка. — Була для неї і нянькою, і служницею, а тепер стала куховаркою.
Вона силкувалася зберегти гнівний, обурений вираз обличчя, але голос її затремтів, вона захрипіла, немов язичниця, очі її зволожилися, губи скривились, і раптом вибухнула плачем. Стара скривлена рука незграбно пестила Боніфацію, а черниці й жандарми тим часом подавали одне одному тарілки, наповнювали склянки. Отець Вілансіо й дон Фабіо раз у раз реготали, один з дітей Паредеса заліз було на стіл і зараз саме отримував лупня від матері.
— Видно, що вони її люблять, доне Адріан, — мовив сержант. — І дуже балують.
— Але навіщо стільки сліз! — сказав лоцман. — Адже в душі вони задоволені.
— Чи можна мені їм що-небудь віднести, матусю? — спитала Боніфація, вказуючи на вихованок, які вишикувалися в три шеренги перед головною будівлею. Деякі всміхалися до неї, інші несміливо махали їй рукою.
— Вони також отримають святкове частування, — відповіла ігуменя. — Але йди, обійми їх.
— Вони приготували тобі скромні подарунки, — прохрипіла мати Анхеліка, обличчя в неї було набрякле від сліз. — Ми також, я пошила тобі сукенку.
— Я буду щодня провідувати тебе, — пообіцяла Боніфація. — Допомагатиму тобі, матусю, виноситиму сміття.
Вона віддалилася від матері Анхеліки і підійшла до вихованок, які вже з радісними криками побігли їй назустріч. Мати Анхеліка проклала собі дорогу крізь натовп запрошених, і, коли дісталася до сержанта, її обличчя, вже не таке бліде, знову набуло суворого виразу.
— Ти будеш їй добрим чоловіком? — прохрипіла вона, торсаючи його за руку. — Біда тобі, якщо битимеш її, біда, якщо зустрічатимешся з іншими жінками. Будеш з нею добре поводитись?
— Ясна річ, що добре, — відповів дещо знічений сержант. — Адже я її кохаю.
— О, вже прокинувся, — промовив Акіліно. — Це вперше ти спав так довго, поки ми пливли. Раніше ти на мене дивився, коли я щойно розплющував очі.
— Мені снився Хум, — озвався Фусія. — Усю ніч я бачив його обличчя, Акіліно.
— Не раз я чув, як ти стогнеш, а якось навіть здалося, що плачеш, — сказав Акіліно. — Це все через те?
— Дивні справи, старий, — промовив Фусія, — мене в тому сні взагалі не було, був лише Хум.
— А що тобі снилося? — спитав Акіліно.
— Снилось, як він умирав на тому березі, де Пантача готував свої відвари, — відповів Фусія. — І хтось підійшов до нього і звелів: ходи зі мною. А він: не маю сили, бо вмираю. І
