Читати книгу - "Зелений дім"

— Він умовляв їх, щоб віддавали мені каучук по-доброму, — сказав Фусія. — Страшенно розпалювався і завжди розповідав історію про двох християн. Ти їх знав, старий? Чим вони займалися? Ніяк я не міг про це довідатись.

— Ті, що приїхали жити до Уракуси? — запитав Акіліно. — Колись я чув, як сеньйор Реатегі говорив про це. Це були якісь чужинці; вони приїхали сюди підбурювати дикунів, намовляти їх, щоб перебили всіх місцевих християн. А Хум потерпів, власне, через те, що їх послухав.

— Не знаю навіть, любив він їх чи ненавидір, — стенув плечима Фусія. — Іноді згадував Боніно й Теофіло таким тоном, немовби хотів їх убити, а іноді — немовби це були його найщиріші приятелі.

— Адріан Ньєвес казав те саме, — підтвердив Акіліно. — За його словами, Хум щохвилини змінював думку про тих двох християн і ніяк не міг дійти висновку: сьогодні вони були добрими людьми, а завтра — дияволами клятими.

Лаліта навшпиньках вийшла з хижки. Вітер ніс туман, який зволожував шкіру, проникав крізь ніс і рот, одурманював. Уамбіси загасили багаття, їхні оселі скидалися тепер на чорні, важкі копиці. Якийсь собака приліз до Лаліти, щоб потертись об її ноги. Під дашком біля загороди три ачуалки з блискучими від живиці обличчями спали під однією ковдрою. Коли Лаліта зазирнула у вікно хижки, де жив Пантача, то відчула, як намоклий ітапак обліплює її тіло, й побачила, як з невиразних тіней проступає м’язиста нога, що лежить між гладенькими безволосими стегнами шапри. Лаліта дивилася, затамувавши віддих, з напіввідкритим ротом й з притиснутою до грудей рукою. Потім побігла до сусідньої хижки, штовхнула сплетені з ліан двері. У темному кутку, де стояло ліжко Адріана Ньєвеса, хтось ворухнувся. Лоцман, мабуть, уже прокинувся і, напевне, впізнав її постать, яка вирізнилася на порозі, впізнав ті два водоспади волосся, що сягали їй аж до стегон. Зарипіли дошки, і до Лаліти рушив білий трикутник, — добрий вечір, — перетворившись на чоловічу фігуру, — що трапилося? — голос сонний, здивований. Лаліта нічого не казала, тільки чекала, важко дихаючи, немовби знеможена тривалим бігом. Лишалося ще кілька годин до світанку, коли щебетання й веселе тріпотіння крил прийдуть на зміну нічному карканню, і над островом почнуть літати птахи, кольорові метелики, а яскраве сонце освітить стовбури лупун, немов уражені проказою. Поки ще був час світлячків.

— Ось що я тобі скажу, Акіліно, — озвався Фусія. — Найбільше мені болить і найдужче мене мордує те, що мені так не таланило.

— Накрийся й не ворушись, — прошепотів Акіліно. — Пливе якийсь човен, краще тобі сховатися.

— Тільки швидше, старий, — попросив Фусія. — Я тут не можу дихати, омини його якнайшвидше.

Літо, та й годі: сонце стріляє промінням, очі твої, Ансельмо, сльозяться від одного погляду на нього. І серце твоє відчуває це тепло, хочеться перейти вулицю, пройтися під тамариндами, сісти на лавочку. Вставай нарешті, Ансельмо, навіщо валятися на ліжку, коли сон не приходить? Мабуть, зараз падає пісок, ніжний, немов її волосся, і вкриває Старий міст, ну йди, сядь на терасі в «Північній зірці», зніми капелюх, почекай її, й вона скоро прийде, не дратуйся так. І Хасінто, накриваючи на стіл: порожнє місто, сумне, погляньте, доне Ансельмо, підмітальники щойно пройшли, а пісок уже все засипав… Подивись потім на площу біля ринку, онде з-за рогу з’являється віслюк, навантажений кошиками, хіба це не означає, що місто пробуджується? І слідом за віслюком, легка й безмовна, вона виходить на площу, неначе ковзаючи по землі, дивись, як Хуана Бауро веде її через площу, садовить на лавочку, гладить їй руки та волосся, а вона слухняно сидить, стиснувши коліна й схрестивши руки. Ось твоя нагорода, Ансельмо, за безсонні ночі. Потім праля йде, поганяючи клаповухого; випростуйся тепер на стільці, вмощуйся зручніше, дивись на неї далі. Чи це справді кохання приходить, не криючись, без маски, чи підкрадається, змінивши обличчя? А ти лише знаєш, що тебе сповнює співчуття, жаль, ніжність, ти хочеш осипати її подарунками. Не притлумлюй свого почуття, дай йому волю, хай несе тебе куди хоче і як хоче — підтюпцем, риссю, учвал, ще є час. А поки бийся об заклад сам з собою, що вона буде в білому платті або що вона буде в жовтому, з зачесаним волоссям, стягнутим стрічкою, чи з розпущеним, без стрічки, в сандалях чи боса. І якщо ти виграєш, то Хасінто матиме зиск… А Хасінто: чому сьогодні такі щедрі чайові? Ви ж учора замовляли те саме, однак дали мені вдвічі менше. І ти йому: не знаю, нічого не знаю. А Хасінто: може, ви не виспалися? Коли ви взагалі спите? І ти: це в мене така звичка, лягаю тільки тоді, коли поснідаю, вранішнє повітря освіжає мозок, а там, у Зеленому Домі, все догори дном, все смердить димом і горілкою, оце посиджу й піду собі, для мене настане ніч. І Хасінто: скоро я провідаю вас. А ти: звісно, хлопче, приходь, вип’ємо по чарці, ти ж бо знаєш, для тебе відкрито кредит. Але тепер залиш мене самого, нікого не пускай за мій столик… І ти всією душею хочеш, щоб швидше на площі з’явилися люди, щоб підійшла до неї яка-небудь жінка і повела її на прогулянку, щоб завела до «Північної зірки», пригостила тістечками. А в тебе серце знову сповнюється смутком та гнівом, час не вилікував цього. І ти кажеш тоді: принеси мені каву, Хасінто, чарку горілки, потім ще одну, а під кінець півпляшки. Опівдні Чапіро, дон Еусебіо й доктор Севальйос кажуть: треба його якось посадити на коня, він його сам довезе до Зеленого Дому, а дівиці вкладуть його спати… Тримайся добре за гриву, і ти, клюючи носом, проїдеш між дюнами, звалишся, як торба, на землю, доповзеш навкарачках до зали. А дівиці: негайно спати, надірвешся, поки затягнеш його нагору, принесіть горщик, бо він починає блювати, принесіть матрац, зніміть йому чоботи. І знову гірка млість, струмені жовчі й алкоголю, свербіння повік, сморід, слабість м’язів. Так, кохання приходить зі зміненим обличчям, спочатку воно здавалося тобі співчуттям: їй було близько шістнадцяти років, яке нещастя спіткало її, яке безрадісне в неї життя, в темноті й безмовності, яке сумне в неї личко! Спробуй собі уявити, як усе було, як вона страшно кричала, які мала очі, сповнені жаху. Уяви собі: трупи, пирскання крові, рани, хробаки, і тоді: докторе Севальйос, розкажіть мені ще раз, не можу повірити,