Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Прокидайся, Брате! Від безлічі кайданів. Від міражів. Стукай у стіни власної душі. В мури Космосу. В стіни совісті. В бар’єри абсурдного життя. В спіралі безжалісного Часу.

Впаде в’язниця.

Неодмінно!

Пора Зоряного Повстання настала! Чуєте, Друзі?..»

...

Речислав, дочитавши останню сторінку, встав з-за столу, підійшов до вікна. Серце билося бунтівливо й гучно. Що це з ним? Може, вселяється в груди дух тисячолітніх мрійників? Може, і в його душу влетів вірус романтичного божевілля? Він глибоко вдихнув цілюще гірське повітря.

Дякую тобі, далекий друже з двадцятого віку. Твоє повстанське слово не пропало, не загубилося у куряві століть. Дякую і тобі, сипку, за цей останній подарунок: ти залишив для мене ледь помітну ниточку для розшуку, проте я знаю — де пролягла незрима стежка вашої втечі. Контакт з вашими душами — то, може, важливіше, аніж відкриття нових сонячних систем, світів, і навіть цивілізацій. Чуєш, синку? Я поспішаю слідом за тобою...

( З щоденника Гейї )

...Відчай у серці, і я не можу подолати його. Все марно — медитація, аутопсихокоригування, гіпносон. Понад логікою, понад самопереконанням, понад гримотінням планетарного життя — одна-єдина думка, болісне чуття: мій улюблений Учитель, мій друг, мій коханий зник, розтанув у лабіринтах Часу, і я не можу, я безсила розшукати його, наздогнати, почути. О, прадавні елліни знали, що означає страхітливий образ всепожираючого Крона! Суть доісторичного міфа не в страху перед смертю, крізь браму якої проходять всі у Країну Тайни... суть в тім, що навіть при житті так часто ми блукаємо в часових спіралях, перегукуючись, спілкуючись, доторкаючись руками один до одного, проте не пізнаємо своїх рідних, не чуємо загублених. Яке страхіття — тілесна таємниця! Та сама рідна хатка, де тебе стрічала завжди найближча істота, нині зайнята іншим жителем! Як це могло статися? Чому? Де тепер перебуває Радан, улюблений учитель сотень сучасних дітей? Чому в його свідомості так міцно, так безнадійно глибоко поселився герой середньовіччя Джордано? Чи, може, ми ще не відаємо про закономірності ноосферних історичних взаємозв’язків, і та «одержимість», що вразила навіть психіатрів, стане для нового ступеня гнозису елементарним розумінням?

Хто скаже? Хто пояснить?

Проте що мені пояснення? Дівоче серце жадає лише одного: повернення коханого. Колись очікували наречених з далеких походів, з небезпечного плавання до інших континентів. Тепер — мандри в пустелю інших часів і просторів. Чим же допомогти капітанам ноосферних кораблів? Я не маю, мій коханий, ніякої нитки Аріадни... окрім хіба любові... Чи відчуваєш ти пломінь мого серця, чи спроможний він розбудити в твоїй душі спогади про наші втаємничені бесіди біля багаття? Про що ми розмовляли? Про все що завгодно. Тільки не про т є, що клекотіло в моїх грудях. Ти боявся — я знаю — прочитати в очах учениці прадавню і вічно юну формулу кохання. Ти остерігався торкнутися моєї руки, уважніше зазирнути в мої зіниці. Може, тому й кинувся так беззастережно у часову безодню? Може, тобі здавалося принизливим почуття дівчини, котру ти ще недавно напував нектаром знання, зібраним з квіток всіх віків і народів? Аякже! Знаменитий учений і недосвідчена учениця, яка ледве завершила другий цикл навчання! Невміла, недосвідчена, надто прозора. Все — на поверхні. Так, так. Я не зуміла полонити його якоюсь винятковістю, тому й сталася катастрофа. Сильне кохання дівчини навіть у страшному бою рятувало воїна — я читала про це в прадавніх хроніках. Де мені рівнятися до героїчних жінок минулого!

Проте не залишу тебе, мій Друже, в пустелі блукань. Буду чатувати біля рідної хатки твого тіла, палко віритиму: ти повернешся з далеких, моторошних мандрів. Чуєш, Радане? Я віритиму...

Як давно це було. Давно? А що це таке — давно? Ось вона — ще підліток — сидить у затишному амфітеатрі на уроці, що його веде знаменитий учитель Радан. Він походжає перед гуртом хлопчиків та дівчаток, котрі з відкритими ротами слухають неквапну, задумливу розповідь наставника. Його любили всі діти Планети, бо практично щотижня Радан з’являвся на просторових екранах всеземного телебачення, оповідаючи юним вихованцям захоплюючі історії про походження світів, про трагічні й прекрасні долі видатних діячів минулого, про зорі й квіти, про кохання й подвиг. Разом з тим він періодично з’являвся в тій чи іншій школі всіх континентів Планети, проводив семінари педагогів, передавав свій досвід, встановлював особистий контакт з «важкими» учнями. І така щирість промінилася з очей Радана, таку дружність і беззастережну любов ніс наставник із собою, що найзапекліші серця танули, гуртуючись довкола унікального водія душ.

Чи ж могла Гейя не закохатися в нього? Правду кажучи, всі дівчатка обожнювали Радана. Пізніше це почуття звітрювалося зростанням в серцях поклонниць інших, прагматичніших, пристрастей, а в Гейї відбувалося все навпаки: приходили роки дівочої зрілості — і разом з тим дозрівала її небуденна любов. Напевно, й Радан відзначив палаючі прозоро-карі очі дівчини, її хвилювання при наближенні учителя, тремтячий голос, коли вона відповідала урок.

Напевне, збагнувши її стан, її почуття, він посуворішав до неї, ніколи не залишався з дівчиною сам на сам для індивідуальних педагогічних бесід, хоч для всіх інших учнів Трипільської школи другого циклу, де Гейя навчалася, наставник знаходив достатньо часу.

Минали дні. Ровесники дівчинки горнулися до неї, приваблені унікальним магнетизмом жіночості, винятковістю знань і талантів. Та вона лишалася самотньою. Любила гуляти дніпровськими берегами, розмовляти з кручами, травами, квітами, хмарами. Їй достатньо було заповідної природи легендарної ріки і... мрій про коханого. Остерігалася сказати комусь про своє втаємничене почуття — навіть мама й тато, котрі щомісяця провідували доньку в школі, не відали про її муку й радість.

Довіряла свою любов лише поезії, музиці, пісні. І саме пісня звела їх щасливого вечора на пустельному березі Славути. Зажди... Яка