Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Королю це теж було видно. Він оглянув усіх своїх придворних і коротко та сильно смикнув підборіддям до грудей, а тоді відкинувся на спинку трону. Тож Марекові вдалося змусити батька зробити так багато навіть без чародійства: незалежно від того, хотів король скликати суд чи ні, суд фактично вже почався.

Та я вже бачила короля тричі. Я б назвала його… ні, не зовсім приємним: надто багато зморщок в’їлося йому в насуплене обличчя, щоб його можна було уявляти собі ніжним чи добрим. Але якби мене попросили описати його одним словом, я би сказала «стурбований». Тепер я сказала б «розгніваний», «холодний, наче зимова буря», і все одно саме він мав зрештою винести вирок.

Мені хотілося вибігти та зупинити суд, сказати Марекові відступитися від цього, та було вже запізно. Верба вже вийшла наперед, щоб свідчити, пряма як стовп і зодягнена у сріблясту сукню.

— Я не знайшла жодної зарази, але не буду присягатися, що її немає, — холодно сказала вона, звертаючись безпосередньо до короля та не звертаючи уваги на стиснені Марекові зуби та скрегіт його рукавиці об руків’я меча. — Королева не при своєму глузді. Вона не вимовила жодного слова та нічим не показує, що когось упізнає. Її плоть повністю змінилася. Від її смертних жил або кісток не лишилося нічого. І хоча плоть може перетворюватися на камінь або метал, не несучи в собі зарази, ця зміна, безумовно, спричинена впливом зараження.

— І все ж, якби її змінена плоть несла в собі заразу, — втрутився Сокіл, — чи не очікувала б ти побачити її під дією мого заклинання?

Верба навіть не повернула до нього голови; той явно заговорив поза чергою. Вона лише схилила голову до короля, який кивнув один раз і злегка ворухнув пальцями, відпускаючи її.

Архієпископ висловився так само невизначено. Він лише сказав, що випробував королеву всіма святими реліквіями собору, але не сказав, що вона не заражена. Гадаю, ніхто з них не хотів виявитися неправим опісля.

Висловитися на користь королеви вийшли всього кілька інших свідків, лікарі, яких Марек привів її оглянути. Жоден із них не сказав ані слова про Касю. Вони не згадували про неї навіть наостанок, але їхні слова визначили б, жити їй чи загинути. Королева ж стояла поруч із нею мовчазна й безвільна. Сяйво вже згасло та залишило її з невиразним обличчям, порожню, на видноті в усього двору.

Я поглянула на Алошу, яка стояла поруч зі мною, та на Балло по інший бік від неї. Я знала, що, коли прийде їхня черга, вони підведуться й розкажуть королю про той жахливий бестіарій, який лежить у Чаровнікові в щільному колі із солі та заліза під дією всіх захисних заклинань, які вони змогли на нього накласти, та під наглядом вартових, поставлених пильно його стерегти. Алоша скаже, що ризикувати не слід; вона скаже королю, що ризик для королівства завеликий.

А тоді король за бажання міг би підвестися й сказати, що закони проти зараження не мають винятків; він міг би надати своєму обличчю тужливого виразу та послати королеву на смерть і Касю разом з нею. А дивлячись на нього, я думала, що він так і зробить. Він це зробить.

Він сильно відкинувся на спинку свого величезного різьбленого крісла, неначе потребував опори для ваги свого тіла, та прикрив рукою не схильні до усмішки вуста. Рішення насувалося на нього, наче снігопад, перша ріденька пороша, що все наростатиме й наростатиме. Решта свідків говоритиме, та він їх не почує. Він уже прийняв рішення. На його важкому, похмурому обличчі я бачила Касину смерть, і я у відчаї оглянула кімнату, зустрівшись поглядом із Соколом. Поряд із ним стояв Марек, так само напружений, як і його кулак, який стискав руків’я меча.

Соля глянув на мене у відповідь і лише непомітно розвів руками, наче кажучи: «Я зробив те, що можу». Він нахилився до Марека та пробурмотів йому щось, а коли спустився останній лікар, принц сказав:

— Нехай Аґнєшку з Дверніка викличуть свідчити про звільнення королеви.

Саме цього я зрештою й хотіла; саме з цієї причини я приїхала та боролася за те, щоб мене занесли до списку. На мене дивилися всі, навіть король зі своїми на­супленими бровами. Та я все одно не знала, що казати. Якщо скажу, що королева не заражена, яке значення це матиме для короля, для будь-кого з цих придворних? Те, що я скажу про Касю, уже точно буде їм байдуже.

Можливо, Соля спробує вимовити разом зі мною «Виклик», якщо я його попрошу. Я подумала про це, уявила, як оте біле світло показує істину всьому двору. Але… королеву вже випробували під вуаллю Ядвіги. Двір побачив її очима Сокола. Королю було видно, що вона не заражена. Річ тут була аж ніяк не у правді. Двір не хотів правди, король не хотів правди. Будь-яку правду, яку я могла їм дати, вони могли проігнорувати так само легко, як і все інше. Це не змінить їхньої думки.

Проте я могла дати їм дещо зовсім інше. Я могла дати їм те, чого вони справді хотіли. А тоді я усвідомила, що все ж таки знаю, що це. Вони хотіли знати. Вони хотіли побачити, як це було. Вони хотіли відчути себе частиною цього, порятунку королеви; вони хотіли пожити у пісні. Це не було правдою, навіть не було її подобою, та це могло переконати їх залишити Касю в живих.

Я заплющила очі й згадала заклинання ілюзії. «Легше за справжні армії», — казав Саркан, і, почавши шепотіти заклинання, я зрозуміла, що він мав рацію. Підняти оте страхітливе серцедерево цілком було не важче, ніж створити одну-єдину квітку, і воно дерлося вгору з мармурової підлоги зі страшенною легкістю. Кася судомно вдихнула, закричала якась жінка, стукнувся стілець, який упав десь у залі. Я відгородилася від шуму. Я дозволила замовлянню й далі скочуватися наспівом із мого язика, виливаючи чари та хворобливий, напружений жах, що міцно засів у мене глибоко в животі. Серцедерево росло й далі, розкидаючи свої величезні сріблясті гілки залою, а стеля зникала у сріблястому шурхотливому листі та жахливому смороді плодів. У мене всередині все перевернулось, а тоді травою перед моїми ногами покотилась Яношева голова та вдарилась об розлоге коріння.

Усі придворні зарепетували й кинулися назад до стін, але тієї ж миті вони почали розчинятися, зникаючи. Стіни довкола нас теж зникли, щезнувши в лісі та дзвінкому брязкоті сталі. Марек повернувся з раптовою ошелешеною тривогою, піднявши меч: там був сріблястий богомол, який кинувся до нього. Ударивши його у плечі, пазурі богомола подряпали сталь його блискучої броні. З трави довкола його ніг пильно дивилися вгору трупи.

Очі мені затягала імла диму, раптово затріскотів вогонь. Я повернулася до стовбура, і Саркан теж був там, застрягнувши в дереві, а срібна кора намагалась його поглинути. Він промовив: «Зараз, Аґнєшко», — тим часом як між його