Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

пальцями палало червінню вогнесерце. Я мимохіть мало не сягнула до нього рукою, згадавши жах і муку, і на якусь мить — на одну коротеньку мить, — він став зовсім не ілюзією, не просто ілюзією. У відповідь він ошелешено насупився на мене; його очі говорили: «Що ти робиш, ідіотко ти така?» — і чомусь це був він, справді він; а тоді між нами закипів очищувальний вогонь, і він зник; він знову був лише ілюзією та палав.

Я поклала руки на стовбур дерева, тим часом як його кора скручувалася та тріскалася, наче шкірка перестиглого помідора. Кася була поруч зі мною, реальна; стовбур розбивався під ударами її рук. Вона проламувала деревину стовбура, і з нього непевно вийшла королева, простягнувши руки, щоб взяти за руки нас, навпомацки шукаючи допомоги; її обличчя раптом ожило та сповнилося жаху. Ми спіймали її та витягли. Я чула, як Сокіл викрикує заклинання вогню, а тоді до мене дійшло: він викликав справжній вогонь, а ми насправді були не в Пущі. Ми були в королівському замку…

Щойно я дозволила собі це згадати, заклинання ілюзії просто вислизнуло в мене з рук. Дерево згоріло, щезнувши в повітрі; вогонь біля його коріння злетів угору стовбуром і забрав із собою решту Пущі. Трупи запалися, хоча, перш ніж над ними зімкнулася біла мармурова підлога, можна було востаннє глянути їм, усім їм, у обличчя. Я дивилася на них, а моїм лицем текли сльози. Я не знала, що пам’ятаю солдатів достатньо добре, щоб створити їх так багато. А тоді розвіялись останні тіні від листочків, і ми знов опинилися в палаці, перед троном, а король, вражений, стояв на своєму помості.

Сокіл крутнувся, озираючись довкола себе та задихаючись; вогонь і досі тріскотів у нього в руках і скакав мармуровою підлогою. Марек також кинувся назад у пошуках ворога, якого більше не було. На його мечі знову не було жодної плями, а його броня була яскравою та неушкодженою. Королева стояла посеред підлоги, тремтячи, з великими очима. Усі придворні втиснулись у стіни та одне в одного, тримаючись якнайдалі від нас і від центру зали. А я — я опустилася на коліна, трусячись і склавши руки на животі: мені було зле. Я ніколи не хотіла повернутися туди, до Пущі.

Марек оговтався першим. Він зробив крок до трону; його груди тим часом ще здіймалися.

— Ось чого ми її позбавили! — крикнув він на батька. — Ось яке зло ми подолали, щоб витягти її, ось як ми заплатили за її порятунок. Це зло, якому ти служиш, якщо ти… Я цього не потерплю! Я...

— Досить! — заревів на нього у відповідь король; під бородою він був блідим.

Марекове обличчя стало червоним і яскравим від жорстокості, від жадоби бою. Він досі тримав меч. Зробив один крок до трону. У короля розширились очі; щоки йому залив гнівний рум’янець, і він жестом прикликав до себе вартових, яких біля помосту було шестеро.

Королева Ганна раптом скрикнула:

— Ні!

Марек крутнувся назад, аби поглянути на неї. Вона незграбно, похитуючись, ступила вперед, тягнучи ноги так, наче мусила докладати зусиль до того, щоб їх переставляти. Марек пильно дивився на неї. Вона зробила ще крок і схопила його за руку.

— Ні, — повторила вона. Королева потягнула його руку донизу, хоча він і далі тримав би її вгорі. Він опирався, та вона підняла на нього очі, і його обличчя, дивлячись на неї згори вниз, раптом стало хлопчачим. — Ти врятував мене, — сказала вона йому. — Маречку. Ти вже мене врятував.

Його рука опустилась, і вона, не відпускаючи її, неквапом повернулася до короля. Він пильно дивився на неї згори. Її обличчя в обрамленні хмарки з короткого волосся було блідим і красивим.

— Я хотіла померти, — сказала вона. — Я дуже хотіла померти.

Вона зробила ще крок, тягнучи ноги, та вклякла на широких сходинках до помосту, потягнувши Марека вниз разом із собою; він схилив голову, втупившись у підлогу. Та вона й далі дивилася вгору.

— Прости йому, — сказала вона королю. — Я знаю закон. Я готова померти, — її рука трималася міцно, тим часом як Марек був готовий смикнутись. — Я королева Польні! — голосно сказала вона. — Я готова померти за свою країну. Але не як зрадниця.

— Я не зрадниця, Казиміре, — сказала вона, витягнувши другу свою руку. — Він забрав мене. Він забрав мене!

У залі здійнявся гомін, що здіймався швидко, наче річка під час повені. Я підняла стомлену голову та роззирнулася довкола, нічого не розуміючи. Обличчя Алоші, коли я поглянула на неї, супилося. Голос у королеви тремтів, але лунав достатньо голосно, щоб перекривати шум.

— Нехай мене стратять через зараження, — сказала вона. — Та хай буде мені свідком Бог на небі! Я не покидала чоловіка та дітей. Зрадник Василій забрав мене з подвір’я разом зі своїми солдатами та потягнув мене до Пущі, а там він сам прив’язав мене до дерева.

Розділ 22

— Я тебе попереджала, — мовила Алоша, не підіймаючи очей від розміреного дзвінкого гупання ударів свого молота. Я охопила руками коліна в кутку її кузні, просто за межею випаленого кола землі, в якому падали іскри, та нічого не говорила. Я не мала відповіді: вона мене попереджала.

Нікого не цікавило, що принц Василій, напевно, і сам був заражений, якщо вдався до такого божевілля; усім було байдуже, що він загинув у Пущі та живив самотнім трупом коріння серцедерева. Нікого не цікавило, що винен у цьому бестіарій. Принц Василій викрав королеву та віддав її Пущі. Усі розгнівалися так, ніби він зробив це вчора, і замість піти на Пущу хотіли піти на Росью.

Я вже спробувала поговорити з Мареком — тільки час змарнувала. Менш ніж за дві години після виправдання королеви він тренував коней на подвір’ї казарм, уже обираючи, яких візьме із собою на фронт.

— Ти поїдеш із нами, — сказав він так, ніби це не підлягало сумніву, навіть не відвівши очей від миготіння ніг; тим часом він пускав по колу довкруж себе високого гнідого коня, тримаючи однією рукою мотузку, а другою — чималенького батога. — Соля каже, що ти можеш посилювати його діяння вдвоє, а може, і більше.

— Ні! — відмовилась я. — Я не буду допомагати вам убивати росьян! Нам потрібно битися з Пущею, а не з ними.

— І ми битимемося, — невимушено заявив Марек. — Узявши східний берег Ридви, ми перейдемо на південь з їхнього боку Яральських гір і оточимо Пущу з обох боків. Гаразд, візьмемо цього, — сказав він своєму стайничому, перекинувши йому мотузку, вправно впіймав хвіст батога,