Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Ганна Кислиця-Скавінська, 1927 р. н.

Стосунки, що формувалися між жінками у в’язниці, можна охарактеризувати як сестринські, майже родинні, адже, спільно проживаючи усі труднощі, ділячи одні нари, жінки ставали ближчими за рідних людей. Вони цілковито довіряли одна одній, повністю покладалися на взаємну підтримку, відчували відповідальність за добробут одна одної, разом здобували та споживали найнеобхідніше (їжу, одяг, ліки тощо), спали поруч, обмінювалися одягом, ділилися усім. Зв’язок, що формувався поміж жінками у таборах, на основі спільно пережитого досвіду, залишався на роки або й на ціле життя: подруги намагалися довідуватися про долю одна одної після переведення до іншого табору, налагоджували листування, а після звільнення допомагали одна одній адаптуватися.

Сталінський режим не бачив у невільницях жінок і всіма засобами намагався зруйнувати їх гендерну ідентичність. Ув’язнених позбавляли того, що маркувало їх як жінок — одягу і взуття, аксесуарів, засобів гігієни, волосся тощо.

Іконка, вишита невільницею тюрми на Лонцького у Львові, 1940-ві роки (постійна експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові)

Той факт, що у спогадах про арешти, допити, суди і табори жінки постійно наголошують на змінах у своєму зовнішньому вигляді, вказує на значущість для них цієї сторони повсякдення. Вони твердо засвоїли гендерні норми своєї культури, у якій до зовнішнього вигляду жінки завжди є особлива увага і підвищені вимоги, тож неможливість належно виглядати викликала у них гострий дискомфорт, зніяковіння, фрустрацію. Вони з сумом згадують про те, як крок за кроком втрачали ознаки жіночності, та описують свої відчайдушні зусилля, спрямовані на збереження бодай якихось із атрибутів, що дозволяли почуватися жінками.

Чи не найбільш болісним було позбавлення жінок особистого одягу в обмін на тюремну уніформу: її чорно-сірий колір, безформність крою, жорсткість тканини, невідповідність розміру перетворювали жінок на однорідну юрбу безстатевих постатей. Найчастіше одяг, який видавали ув’язненим, був далеко не новим, не підходив за розміром, не відповідав суворим природно-кліматичним умовам.

Нам видають зеківське обмундирування: шапку-вушанку, великі полатані рукавиці, чорну з мішковини сукенку, бушлат, ватяні штани, онучі, більші на кілька розмірів валянки, все старе, вживане, брудне.

Анастасія Закидальська, 1923 р. н.

Нас обмундирували в брудні, рвані військові бушлати і тілогрійки, зі слідами від куль і плямами крові, в такі ж брудні ватяні штани, шапки-вушанки, а на ноги видали великі «чуні», зроблені з рукавів тілогрійок, і «калоші» — з кусків автомобільних шин, скріплені кусками дроту.

Галина Коханська, 1925 р. н.

У таборах відчувався постійний брак одягу та взуття, про що свідчать як офіційні документи, так і численні спогади колишніх політв’язнів. Зокрема, у 1948 р. кошти, виділені на матеріальне забезпечення ув’язнених, покрили лише 32,5 % реальних потреб в одязі та білизні і 44 % потреб у взутті. Ув’язнені жінки не отримували суто жіночих елементів білизни, тому змушені були виготовляли ці речі власноруч, докладаючись на власну винахідливість і прагматизм.

[Подруга] шила кожній з нас не що інше, як ліфчики, себто бюстоноші. Потреби в жіночому секторі тюрми були великі, а Анна виявилася в цьому ремеслі справжньою мисткинею.

Анна Карванська-Байляк, 1924 р. н.

Це дрантя було одним з істотних мотивів, що змушувало йти працювати (…) Голі, обірвані, ми з захватом накинулися на латковий фонд. Грубе брудне ганчір’я, якого раніше ніхто з нас не підняв би на дорозі, як воно виручало нас у ту тяжку пору! Шмаття сортувалося, по-братськи розподілялося, пралося, вибілювалось, кроїлося ножем, що був у нас для різання латок, і перетворювалось на всі мислимі і немислимі «предмети побуту». Простирадла, наволочки, рушники, серветочки, сукні, прекрасно вишиті насмиканими з майок різнобарвними нитками. Навіть ліфчики примудрялися шити.

Надія Суровцева, 1896 р. н.

Прагнення зберегти бодай основні ознаки жіночності змушувало жінок докладати чимало часу, сил та винахідливості для того, щоб перетворити табірне лахміття на подобу жіночого вбрання (його безкінечно перешивали, підганяли, оздоблювали). Аж на початку 1950-х років, коли відбулося певне пом’якшення таборового режиму і невільниці почали отримувати невелику платню та змогли (напів)легально купувати тканини, ситуація дещо покращилася: жінки і дівчата з особливим ентузіазмом бралися до оновлення свого гардеробу, власноруч кроїли та шили собі одяг. Виснажені важкою працею, голодом і холодом, українки-невільниці у Воркуті все ж дбали про свою зовнішність. Важливо, що вони робили це не для того, аби бути привабливими для чоловіків (спілкування з якими було вкрай обмежене). Підтримання жіночого вигляду слугувало іншій меті: це було одним з елементів того знайомого «нормального» життя, яке вони втратили, ще однією точкою опори, яка дозволяла жінкам пам’ятати, хто вони, щоб і надалі залишатися жінками. Попри вкрай обмежені ресурси українки знаходили різні засоби і способи, щоб зберегти бодай якісь елементи жіночності. Ці практики слід розуміти як форму спротиву правилам та регламентам ГУЛАГу, націленим на руйнування основних соціальних ідентичностей, в тому числі — гендерної.

Тіло і сексуальність у неволі: ризики і ресурси

Специфіка жіночого досвіду ув’язнення значною мірою пов’язана з особливостями жіночого тіла та організму. Тема жіночої тілесності і сексуальності належить до найбільш табуйованих у спогадах: жінки вкрай рідко розповідають про це. З одного боку, згідно з традиційними етичними нормами, публічне обговорення жінками таких інтимних тем є неприйнятним. З іншого — ймовірно, табірний досвід жінок, пов’язаний з їхнім тілом, є надто травматичним, тож розповідати про нього болісно.

Зразки одягу в’язнів ГУЛАГу (постійна експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові)

Тіло жінки оберталося проти неї самої вже від перших днів після арешту, під час допитів чимало заарештованих потерпало від сексуалізованого насильства (часткового чи повного оголення). Приниження і сором, що їх відчували жінки за таких обставин, мали на меті зламати їх