Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Ми, дівчата-каторжанки (…) вирішили подарувати своїм друзям по ідеї та боротьбі з чоловічого табору хоча б маленьку радість, щоб вони бодай на мить відірвалися від жахливої дійсності і полинули думками у рідний край, на Україну. Кожна з нас знайшла якийсь клаптик полотна і вишила хустинку, а в кутку — свої ініціали. Помолившись, ми відправили подарунки (…) через одного з конвоїрів (між ними теж були добрі люди).

Ганна Кислиця-Скавінська, 1927 р. н.

Ще один напрям творчості в’язнів — саморобні листівки, якими невільниці вітали одна одну та родину за межами табору зі святами. Порівняно невеликий розмір дозволяв легше переховувати листівки під час обшуку. Такі малюнки-листівки виконано найчастіше кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, аквареллю та гуашшю; на деяких є аплікації з засушених квітів та картону. Сюжети листівок часто повторюються: на них зображені пейзажі, квіти, стилізовані підкови, діти, дівчина з хлопцем; на листівках з нагоди Різдва, Нового року та Великодня переважають зображення основних атрибутів цих свят. Характерно, що на вітальних листівках нема колючих дротів, сторожових веж, ґрат та інших символів неволі. У цих простих малюнках невільниці передають свої спогади про рідну землю або мрії про волю.

Портрет Т. Шевченка, намальований на слюді (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-265)

Творчість виконувала для жінок-політв’язнів цілу низку функцій, які у сукупності допомагали їм зберігати та проявляти свої ключові соціальні ідентичності (національну, гендерну, політичну, релігійну); через творчість жінки могли задовільняти свої естетичні потреби та реалізувати творчий потенціал; творчість допомагала вивільняти стрес, одержувати позитивні емоції і таким чином підтримувати відносне психічне здоров’я. Творчість згуртовувала жінок, сприяла встановленню, зміцненню та підтриманню соціальних зв’язків між політв’язнями і допомагала формувати мережі взаємопідтримки задля виживання. Жіночу творчість у ГУЛАГу слід розглядати як форму пасивного спротиву антигуманному режиму: всупереч фізичній неволі жінки відчували і проявляли внутрішню свободу, у піснях, віршах, малюнках і вишивці плекали спогади про батьківщину та мрії про волю. Таємна і заборонена, однак масова і всюдисуща, жіноча творчість була поза контролем табірного режиму, ставлячи під сумнів його тотальність.

Людяність і жіночність у неволі: втрати, прояви, способи збереження

Перше, що відчували й усвідомлювали арештантки вже на етапі слідства — що їх більше не трактують ані як звичайних людей, ані як жінок. Традиційні уявлення та соціальні норми ставлення до людини/жінки не поширювалися на ув’язнених: під час допитів їх постійно принижували, залякували, шантажували, кривдили фізично і сексуально тощо. У спогадах жінки не лише описують тортури, а й вказують імена та описують катів-слідчих. Жінки усвідомлювали, що система прагне їх зламати — спочатку тілесно, а тоді й морально: катування не лише калічили жінок фізично, а й завдавали глибокої психологічної травми.

Слідчі мають за мету знищити людину, скалічити її душу і тіло (…) вони вважають себе володарями людського життя (…) Зламати тіло, знищити здоров’я — це їм вдається. Іноді їм вдається зламати і душу — людина гине, хоча зостається живою, але гине для людства. Однак більшість з нас, хоч і знищені фізично, та сильні духом…

Анна Гошіко-Кіт, 1926 р. н.

Пережите переслідує мене ціле життя. Я не можу сміятися від душі. Травма не загоїться ніколи (…) Знову і знову на думку приходить той страшний час і все пережите нами; ці спогади не дають заснути.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

Дієвим інструментом руйнування особистості в’язня було знеособлення: у таборах невільниць фактично позбавляли імен та прізвищ, наділяючи натомість номерами (їх примусово нашивали чи надписували на одязі).

До нас ставилися не як до людей. Ніхто не звертався до нас по імені чи прізвищу, а тільки називали номер.

Текля Довгошия, 1925 р. н.

Людини не існувало, був номер, випалений вапном номер на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці.

Марія Тесля-Павлик, 1927 р. н.

Будь-які вияви співчуття і турботи про своїх посестер по нещастю в умовах, коли життя кожної з невільниць фактично було під загрозою, слід розглядати як найвищі акти гуманності. У в’язницях і таборах жінки підтримували одна одну, ділилися скупою їжею, одягом, гоїли рани, втішали і розраджували, використовуючи будь-яку нагоду полегшити страждання подруг.

Попри отупіння ми таки були людьми, хоч і зацькованими, в ярмі, та людяності не згубили. Як могли допомагали одна одній в біді, розважали в горю, підтримували морально. Ділитись чимсь ми не дуже могли, бо майже всі були однаково бідні, але, як треба було, останнім кусочком пайкового хліба ділились. Якщо котрась лишалась в бараці по хворобі, то майже все, що мала з теплих речей (хустку, шапку, рукавиці, валянки), — все віддавала дівчатам, бо вони йшли на цілу зміну (14 годин) на лютий мороз.

Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.

Відчай, зневіра, депресивний стан у певні моменти опановували чи не кожну невільницю. У багатьох з’являлися думки про самогубство. Мемуаристки підкреслюють, що пережити найскладніші моменти, зібратися на дусі і вистояти психологічно їм допомагали подруги, які повсякчас підтримували тих, хто занепадав духом.

Кожна розказувала, що перенесла, що пережила під час слідства, і ми разом ділимо і своє, і чуже горе.

Анастасія Закидальська, 1923 р. н.

Хоч як було тяжко, але ми не впадали в розпач, підтримували одна одну на