Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим і Герман стояли біля невеликого вогнища. Полум’я повільно танцювало, кидаючи тьмяне світло на їхні обличчя в сутінках. Кіра сиділа неподалік, розбираючи пістолет — рухи швидкі, впевнені, але з легким тремтінням. Максим креслив щось на землі кінчиком ножа, Герман пильно стежив за кожним штрихом.

— Пропоную так: ви з Кірою йдете до Тіней, а я — до Рейдерів, — сказав Максим, глянувши на Германа.

Герман насупився, глянув на малюнок, ніби той дратував його самою наявністю.

— Це найдурніша ідея, яку ти вигадав, — відрізав він холодно, присівши поруч. — Сам до Рейдерів? Туди, де психопати ріжуть усе, що рухається?

Максим кинув погляд на Кіру. Вона підняла голову, почувши їх.

— Ми так думали й про неї, — кинув він із кривою усмішкою.

Кіра фиркнула, її брови злетіли вгору.

— О, який комік, — буркнула вона з сарказмом. — Прямо сміх до сліз.

Максим знизав плечима, його усмішка не зникла.

— Підколоти варто було, — відмахнувся він. — Слухай, я просто хочу пробратися до Рейдерів і знайти спосіб їх вмовити.

Герман почав міряти кроками простір біля вогнища, його холодна зосередженість тріщала.

— Ти справді хочеш сам лізти до них? — тихо спитала Кіра, її голос тремтів від тривоги.

Максим присів поруч, його тон став м’якшим, але твердим.

— Кір, у нас немає часу на манівці, — сказав він. — Чим швидше я їх зачеплю, тим швидше ми зберемо всіх за столом.

Вона злегка притиснулась до нього плечем, шукаючи опори. Максим торкнувся її плеча, затримав руку на мить.

— Втрьох безпечніше, знаю, — додав він. — Але час проти нас.

Герман зупинився біля малюнка, його погляд був гострим.

— Добре, уявимо: ми з Кірою до Тіней, ти до Рейдерів, — сказав він сухо. — А якщо ти пропадеш? Що тоді?

Максим підвівся, зустрів його погляд.

— Йдіть далі без мене, — кинув він просто.

Герман стиснув щелепи, видихнув різко.

— Це абсурд, — процідив він. — Відпустити тебе одного — ідіотизм.

— Я якось обходився без твоєї опіки, — Максим поплескав його по плечу, усміхнувшись. — Сам казав: прийде час, і ти зрозумієш, він настав, і я зрозумів.

Герман глянув на нього, очі блиснули роздратуванням.

— Ти вириваєш мої слова з контексту, — процідив він крізь зуби. — Це самогубна місія, Макс.

Кіра стежила за ними, її пальці стиснули пістолет. Герман різко повернувся до неї.

— Може, ти його вгамуєш? — кинув він.

Вона знизала плечима, трохи розгублено.

— Шукаю, що сказати, — відповіла вона тихо. — Але він упертий.

Максим підняв руки, стримуючи напругу.

— Германе, дай кращий варіант, якщо мій не годиться, — сказав він, цинізм згас на мить.

Герман сів навпроти Кіри, стиснув скроні. Він злився, бо не мав що запропонувати. Час підтискав, а ідея Максима була єдиною.

— Ти йдеш наосліп, — пробурчав він, дивлячись у вогонь. — Ділимо групу й сподіваємось?

— Ми втрачаємо час, — відрізав Максим. — Тіні, потім лівий берег — це довго.

— А якщо засідка? — Герман кинув похмурий погляд.

Максим усміхнувся, його впевненість дратувала.

— Ти ж знаєш, я вивернусь, — сказав він, сівши поруч. — Я знаю, що роблю, сам сказав же: Імпровізуй, ти ж вмієш.

— Тоді я сказав, що буду поруч, — пробурчав Герман, його гнів набирав сили. — Не грай зі мною в ці ігри, Макс.

Максим пирхнув, насолоджуючись його реакцією.

— Ти не думаєш, що ми впораємося краще, якщо підемо всі разом? — запитала Кіра, перервавши їхню суперечку.

— Ні, — відповів він. — Разом — це повільно. Ви з Германом до Тіней, я до Рейдерів — два союзи одразу. Час важливіший.

Герман стиснув кулаки, але промовчав. Його погляд уп’явся у вогнище, полум’я відбивалось у зіницях, а напруга в плечах видавала, що він досі кипить. Максим мав рацію, і це дратувало найбільше — час був проти них, і стратег у Герману не міг цього заперечити.

Кіра відвела погляд, її пальці стиснули розібраний пістолет. Тривога горіла всередині, і вона тихо зізналась:

— Я не хочу, щоб ти йшов сам.

Максим глянув на неї, його цинічна усмішка згасла. Він кивнув, підвівся з місця поруч із Германом і ступив до вогнища, ніби роздумуючи. Потім, кинувши швидкий погляд на друга, підійшов до Кіри й сів поруч — не нав’язливо, а так, ніби просто захотів бути ближче. Його рука м’яко торкнулась її, жест був ненав’язливим, але теплим.

— Я знаю, Кір, — відповів він тихо, голос утратив звичну різкість. — Але іноді ризик — єдиний вихід.

Герман важко видихнув, його похмурий погляд пробуравив Максима.