Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Ти чого така зла? Яка муха тебе вкусила? – здивовано повернулась до неї Оля.

-          День народження Дмитра накрився. Я маю зробити звіт, - похмуро відповіла Ліна, дивлячись в свій монітор.

-          Ти ж відпросилася в Юріївни. Вона що, передумала? – не могла нічого второпати колега.

-          Звіт нагло знадобився одному придурку, - бурчала Ліна.

-          Розумію. В такій ситуації будь-хто буде придурком, - хмикнула Оля і за хвилину запропонувала допомогу. – Можливо я можу зробити той звіт, щоб ти змогла потрапити до Дмитра.

 В душі на мить загорівся вогник надії, але подальші роздуми над пропозицією дівчини привели до висновку, що нічого з цього не вийде. Не вигорить. Ліна прекрасно розуміла, що він вимагатиме звіт саме від неї. Ідіот, придурок, козел і як же вона його ненавидить!!! За своєю вселенською злістю вона і не помітила коли і як перед нею опинився Дмитро:

-          Ти готова? – дивився на її спантеличене обличчя.

-          Навіть не помітила, як ти прийшов, - спам’яталась дівчина і застогнала, болісно скривившись. – На жаль, мусиш їхати без мене. Я повинна негайно робити звіт.

-          Це ще що за заявочки?! – тепер черга торопіти була за Дмитром.

-          Вищому керівництву несподівано і негайно знадобився звіт. Маю його зробити до восьмої вечора, - простогнала Ліна з вимученим виглядом.

-          Блін, - відкинув голову назад хлопець. – І ніяк? Без варіантів?

 Ліна міцніше стиснула губи і заперечно захитала головою.

-          Прокляття, - вилаявся хлопець і з надією, співчутливо додав. – Можливо ти швидше справишся і я по тебе приїду, але зараз мушу іти.

-          Так, звісно. Там видно буде, - закивала дівчина, слабо посміхнувшись. – І я постараюсь.

 Дмитро нахилився, поцілував її в щоку і підбадьорливо підморгнувши, вийшов.

 Зробити клятий звіт швидше, ба навіть вчасно, не вдалося. Всесвіт був явно не на стороні дівчини. Програма постійно підвисала, а якщо і працювала, то злість відігравала свою роль: все «валилося з рук» і доводилося періодично виправляти свої помилки. Коли Ліна врешті завершила роботу на годиннику була уже майже дев’ята.

-          Гм...може паскудник уже пішов додому і не дочекався. Завтра мене попруть, - роздумувала вголос дівчина, але потім знизала плечима і додала сама до себе. – Ну і хай. Можливо це і на краще – ніхто на нервах не гратиме.

 Вона підвелася і пішла все ж перевірити чи той негідник на місці. Двері його кабінету були відчинені і Ліна обережно заглянула в середину. За столом нікого не було, але перевівши погляд в бік, вона побачила, що Вадим стоїть перед панорамним вікном і дивиться на нічне місто. Дівчина вже без зайвої обережності зайшла до середини і демонстративно кинула ненависний звіт на його стіл. Чоловік злегка повернув голову в бік свого робочого місця:

-          Ти спізнилася, - сказав сухо.

-          Тоді організуй фірмі краще операційне забезпечення, - зло фиркнула Ліна.

 Вадим знову вернув увагу до вікна. Їй би піти негайно від гріха подалі, але вона не стрималася і роздратовано запитала:

-          Ти навіть не глянеш цей звіт? Тобі ж він так терміново потрібен був.

 Чоловік відійшов від вікна і наблизився до свого столу, але звіту в руки так і не взяв.

-          Перегляну завтра, коли буде вільна хвилина, - він просто нахилився над ноутбуком і зосередив увагу на його моніторі щось, очевидно, читаючи.

 Злість дівчини виходила на нові рівні. Вона скипіла:

-          Коли буде вільна хвилина?!!! То я спокійно могла зробити його завтра?!

-          Я казав тобі, що такі моменти не твої турботи, - ліниво підняв погляд від монітора і глянув на неї. – Твій обов’язок, як підлеглої, виконувати накази керівника без обговорень.

 Дівчину всю трясло від злості. Вони стояли одне навпроти одного. Холодні, крижані, сапфірові очі і протиставлені розлючені, палаючі ненавистю і люттю карі.

-          Мені на тебе шкода дивитися, - врешті заговорила Ліна, беручи себе в руки і зневажливо-холодно додала. – Хотілось би тебе образити, але природа це вже зробила за мене.

 Ліна розвернулась, щоб піти врешті геть з цього ненависного кабінету, чи точніше сказати – від ненависної компанії.

-          В тебе з’явилася методичка з образливих фраз? – почула його зверхньо-єхидну посмішку, але потім несподівано він змінив тон на спокійніший. – До речі, пізно вже. Давай я тебе підвезу додому.

 Ліна зупинилась біля дверей, повільно розвернулась і, звузивши очі в недоброму жесті, тихо відповіла:

-          Я краще всю дорогу додому боса по битому склу піду, ніж сяду до тебе в машину, - і не гаючи більше ні секунди, розвернулася і вийшла з кабінету.

 Опинившись в себе на поверсі, Ліна вже збиралась зайти в кабінет, забрати речі і податись додому (на святкування іти було вже пізно та й, зрештою, бажання зовсім зникло), але біля дверей зупинилася і глянула в бік кімнати відпочинку.

 Там є столові прибори...

 За кілька хвилин Ліна спускалася в ліфті на паркінг, сподіваючись, що Вадим ще не встиг поїхати.

 Вона пройшла до потрібного їй паркувального місця. Шикарний BMW стояв на своєму місці.

 «Прекрасно» - подумала дівчина, підступно посміхнувшись і з усієї сили засадила гострим ножем в колесо.

-          Ой, а як же це так сталось... – схопилась за обличчя і вдавано забідкалась Ліна та, наче ненароком, протягнула гострим кінцем ножа вздовж всього боку автомобіля.

 Ліна заховала знаряддя помсти у сумку і з виразом абсолютного вдоволення поспішила з паркінгу на вихід. За пів години, сидячи в таксі по дорозі додому, Ліна відчула в сумці вібрацію телефона. Вона витягла його і побачила вхідне повідомлення: «Сука!!!». Дівчина задоволена собою щасливо видихнула і перейменувала контакт на «Козел» та широко посміхаючись на все обличчя (наче той Грінч в мультфільмі) заховала телефон в сумку.