read-books.club » Детективи » Смілла та її відчуття снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смілла та її відчуття снігу" автора Пітер Хьог. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 84 85 86 ... 128
Перейти на сторінку:
в небо величезний палаючий бджолиний рій. Але на душі у мене було світло і радісно без будь-якої на те причини.

На годиннику було 23:30, яскраве світло було світлом північного сонця, а відбувалося все це в Шукертдален у Північ — ній Гренландії — в арктичній пустелі, де полярне сонце протягом дуже короткого літа нагріває дюни до 35 градусів, створюючи наповнений комарами пейзаж з висохлими руслами річок і тремтливим від спеки кам’яним ґрунтом. Щоб перетнути її, знадобилося два дні, і відтоді у мене часто виникало бажання туди повернутися. Мій брат брав участь в експедиції як мисливець. Це була наша остання довга спільна подорож. Ми відчували себе дітьми, наче ніколи не було того дня, коли Моріц змусив мене виїхати в Данію, наче у нас ніколи не було дванадцяти років розлуки. Зараз, стоячи перед сушильною машиною, я весь час повертаюся думками до цього абсурдного спогаду молодості, солодкість якого я більш ніколи ні з ким не зможу розділити. Смерть страшна не тим, що вона змінює майбутнє. А тим, що вона залишає нас наодинці з нашими спогадами.

Я дістаю викрутку з корка і розриваю великий чорний мішок для сміття.

Позавчора вночі Яккельсен показував мені трюм. Відучора я не розлучаюся з викруткою.

Прийшовши вчора близько дванадцятої години з пральні до себе в каюту, я хотіла переодягнутися.

Мабуть, моє життя в цілому можна назвати безладним. Але мій одяг завжди в порядку. Я взяла з собою вішалки для брюк, надувні вішалки для блузок, а свої светри я складаю цілком певним способом. Ваш одяг залишається звичним і разом з тим новим тому, що його добре прасують, складають, розвішують і розкладають акуратними стосиками.

Вгорі в моїй шафі лежить футболка, яка складена не так, як їй належить. Я переглядаю весь стосик. Хтось його обстежував.

У кают-компанії я сідаю поряд з Яккельсеном. Я не бачила його з минулої ночі. На хвильку він припиняє їсти, потім знову схиляється над тарілкою.

— Ти обшукував, — питаю я тихо, — мою каюту?

В його очах гарячково тріпоче страх. Він хитає головою. Мені слід було б попоїсти, але в мене пропав апетит. Перш ніж піти після обіду до пральні, я приклеюю дві тонкі смужки скотча на свої двері.

Коли я повертаюся перед вечерею, вони відірвані. З тієї миті я не розлучаюся з викруткою. Можливо, це не дуже розумна реакція. Але люди іноді прив’язуються до найдивовижніших речей. Чим хрестоподібна викрутка гірша від чогось іншого?

З мішка на підлогу вивалюється купа чоловічого одягу. Майки-сіточки, сорочки, шкарпетки, джинси, труси, пара штанів з цупкої тканини в рубчик.

Це перша порція брудної білизни із закритої шлюпкової палуби.

Трохи жіночого одягу: кардиган, панчохи, бавовняна спідниця, рушники з волохатої тканини завтовшки один сантиметр з бирками «Ютландська ткацька фабрика дамаста», на яких вишите ім’я Каті Клаусен. Більше вона нічого не прислала. Я її добре розумію. Жінкам не подобається, коли сторонні бачать їхню брудну білизну і тримають її в руках. Якби крім мене в пральні працював ще хто-небудь, я прала б свою білизну в раковині і потім сушила на спинці стільця.

Потім ще одна купа чоловічого одягу. Футболки, сорочки, светри, полотняні штани. Про все це можна сказати три речі. Що все це нове, все це дороге і все це п’ятдесят другого розміру.

— Ясперсен.

Маленькі чорні пластмасові телефони, які висять у кожному приміщенні «Кроноса» і приводяться в дію з містка, дозволяючи тим самим вахтовому, коли йому заманеться, підключитися і дати наказ, для мене — в усякому разі, зараз — є уособленням того, до чого привів чудовий, дрібнокапосний, витончений і понад усі розумні межі технологічний розвиток останніх сорока років.

— Подайте, будь ласка, каву на місток.

Я не люблю, коли за мною спостерігають. Я ненавиджу відмітки про прихід на роботу і залишення роботи. У мене виникає алергія, коли з різних інстанцій зводиться воєдино якась інформація про людину. Я відчуваю огиду до паспортного контролю і до свідоцтв про народження. До обов’язкового навчання, до обов’язку в певних випадках надавати відомості, до обов’язку утримувати сім’ю, до обов’язку відшкодовувати збитки, до обов’язку зберігати таємницю — до всієї цієї в’язкої громади контрольних заходів і вимог держави, яка обрушується на вашу голову, коли ви приїжджаєте в Данію, і яку мені в звичайному житті вдається витісняти зі своєї свідомості, але вона будь-якої миті може знову опинитися переді мною, матеріалізувавшись у такому ось, наприклад, маленькому чорному телефоні.

Я ненавиджу все це ще більше, бо знаю, що все це підноситься під виглядом свого роду благодіяння — вся західна манія контролю, архівації і каталогізації задумана до того ж на допомогу людям.

Коли в тридцяті роки запитали старезну Іттусаарсуак, яка дитиною разом зі своїм плем’ям і з родиною прийшла через острів Елсмір до Гренландії з тією хвилею еміграції канадських ескімосів, що вперше за сімсот років зустрілася з inuit у Північній Гренландії, коли її запитали — вісімдесятип’ятирічну жінку, котра пережила весь сучасний процес колонізації від кам’яного віку до радіо, — яке життя зараз у порівнянні з минулим часом, то вона, не замислюючись, сказала: «Краще — inuit набагато рідше вмирають з голоду».

Наші почуття повинні знаходити щиросердий вираз, щоб не відбувалося плутанини. Неможливо з повною щирістю ненавидіти колонізацію Гренландії, позаяк вона, поза всяким сумнівом, допомогла подолати матеріальні труднощі найважчих на Землі життєвих умов.

Кнопки відповіді на переговорному пристрої немає. Я прихиляюся до стіни поряд з ним.

— А я оце якраз сиджу і думаю, — кажу я, — коли ж мені випаде нагода себе виявити.

Прямуючи нагору, я виходжу на палубу. «Кронос» іде крізь довгі поперечні хвилі брижів, затухаючі хвилі, створені далеким штормом, який зник і не залишив після себе нічого іншого, крім рухливого, матово-сірого килима енергії.

Але вітер віє назустріч — холодний вітер. Я вдихаю його, відкриваючи рот, дозволяючи йому знайти резонанс — високу стоячу хвилю, неначе дуєш над шийкою порожньої пляшки.

Брезент з десантного бота знято. Стоячи спиною до мене, працює Верлен. Електричною викруткою він пригвинчує до днища довгі рейки з тикового дерева.

Лукас на містку сам. Він стоїть, поклавши руку на румпель. Автостерновий відключено. Щось підказує мені, що він воліє сам стояти біля стерна, хоча це дає менш точний курс.

Він не обертається, коли я входжу. Поки він не починає говорити, здається, ніби він і не помітив мого приходу.

— Ви накульгуєте.

Він виробив у собі здатність бачити все, при цьому ні в що особливо не

1 ... 84 85 86 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смілла та її відчуття снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смілла та її відчуття снігу"