Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Ми якраз щойно поснідали і збиралися йти займати чергу в супермаркет, який учора відкрився. У багатьох жителів закінчувалися продукти харчування та вода, та й у нас теж вона закінчувалася, тому, щоб встигнути сьогодні щось купити, потрібно було йти заздалегідь. Учора ми пішли о п'ятій годині вечора, але не встигли до закриття, черга була майже кілометрова.

- Чіка, захопи великий пакет, - крикнула мені Еля з коридору. Я озирнулася в його пошуках, і тут мій погляд упав на телефон, який... дзвонив. Музика наростала, і я спочатку завмерла, а потім кинулася до підвіконня, на якому він лежав. Еля влетіла на кухню, теж почувши дзвінок.

Тато... Моє серце зметнулося до горла, і, схопивши смартфон, я квапливо провела пальцем по екрану, боячись, щоб дзвінок не перервався.

- Алло! - майже вигукнула.

- Емілія! - так само голосно видихнув тато. - Господи, донечко! - Радісно, з сумішшю полегшення. Я навіть майже побачила, як він до цього стояв, а потім звалився на крісло, що стояло поруч.

- Тату! Зі мною все гаразд! - усміхаючись, поспішила його заспокоїти. - Зв'язку не було, я не могла вам додзвонитися!

Тато хрипло сміявся... Тихо, надсадно, стримуючи рване дихання.

- Донечко, люба, ми ледве не збожеволіли!

- Це Емі? Ти додзвонився! - ззаду затараторила мама.

- Так, так, це вона.

- О, Господи, дай мені слухавку! - мене обступили з усіх боків Еля, Донья, з цікавістю слухаючи розмову, яку чути було на всю кухню. Марія склала руки, немов у молитві дякуючи вищим силам за те, що батьки, нарешті, змогли до мене додзвонитися. - Донечко! - вигукнула мама.

- Так, матусю! - відповіла я, посміхаючись крізь сльози. Як же мені хотілося обійняти її зараз. І яким великим полегшенням було заспокоїти її. - Матусю, ти чуєш мене?

- Так, так, моя хороша! - напевно, метушачись із кутка в куток, відповіла вона, ковтаючи сльози. - Як ти там? Як ти почуваєшся? Ми все бачили! Кожну хвилину без сну в інтернеті дивилися на цей жахливий ураган! - схлипнула вона. - Кількість жертв зростала, я хотіла вилетіти відразу ж, але це було неможливо! - вона ще щось говорила і говорила, а я просто слухала, розуміючи, що їй потрібно виплеснути напругу, що накопичилася. Біля дверей з'явився Андрес, і подивився на мене з легкою посмішкою і сумом в очах. Я послала йому усмішку у відповідь, але в якийсь момент здогадка спалахнула яскравим полум'ям. Я загальмовано перевела погляд з нього на телефон і знову на нього, тільки зараз усвідомлюючи, що означає цей дзвінок. Грудну клітку стиснуло від жахливого передчуття, і я на мить перестала дихати.

- Емі, ти мене чуєш? - почула голос батька.

- Так, тату! - видавила із себе, не відриваючи погляду від Андреса.

- Назви мені адресу, де ти перебуваєш, я прилечу, щойно буде можливість!

Я розгубилася, адже досі навіть гадки не мала, де ми перебуваємо. Андрес відштовхнувся від стіни і підійшов до мене, відсуваючи Елю. Обійняв ззаду, бачачи, як мене затрясло, а потім забрав слухавку та продиктував адресу. Зараз у мене навіть думки не виникло про те, що батько міг про це подумати. Вони з мамою знають, що зі мною все гаразд, знають адресу, і тепер вони більш-менш спокійні, а все інше відходило на другий план.

- Ти точно в порядку? - перепитав батько серйозно після того, як Андрес повернув мені смартфон, і я міцніше притулилася спиною до його теплих грудей.

- Так, тату! Я в порядку, зараз підемо шукати воду. Вона у нас закінчується. - Мама зойкнула на задньому плані, а тато тільки ще серйознішим тоном вимовив.

- Я скоро приїду по тебе! Тримайся, донечко!

- Я люблю вас!

- І ми тебе любимо! - і відключився.

Усі поруч залепетали, Марія обійняла мене, витягуючи з обіймів Андреса, де мені було так затишно, Пабло підбадьорливо поплескав по плечу, а Еля розцілувала. Вони здавалися такими щасливими за мене. За людину, яка скоро поїде, і залишить їх тут - у цій розрусі. Такі щирі, які вміють радіти за інших, забуваючи про власні проблеми. Такі люди рідкість у нинішньому світі лицемірства і заздрості. Я дивилася на них скляним поглядом, коли відчула, як мене потягнули до виходу.

- Так, ми поїхали! - сказав Андрес. - А то сьогодні знову нічого не встигнемо купити.

- А як же ми? - здивувалася Еля, нерозумно втупившись на нього.

- Ми самі з'їздимо. Постараємося швидко, - відповів, тягнучи мене за собою. Я швидко взула босоніжки, схопила з вішалки кепку, і ми вийшли з дому. Сіли в машину і Андрес поспішив поїхати, напевно, щоб ніхто за нами не потягнувся. Я була йому вдячна за це, бо хотілося побути з ним удвох.

- Гей! - сказав він, коли ми опинилися наодинці. Простягнув руку і погладив мою вилицю великим пальцем. - Ти чого?

- Ти знаєш чого, - підняла на нього погляд і накрила руку своєю, міцно стискаючи. - Скоро тобі зателефонують, - намагаючись проковтнути ком у горлі, проговорила я.

- Я так думаю, що зв'язок ще не повністю відновлений. Ми перебуваємо на пагорбі, у нас легше ловить, ніж унизу в місті. На повне відновлення піде кілька тижнів, - слабкий аргумент. Який не дає змоги видихнути. Адже навіть через кілька тижнів, але йому зателефонують. І все почнеться спочатку. Наркотики, гроші і залежність від іншої людини...

Відстоявши чергу у дві з половиною години, нам усе-таки вдалося завантажити машину трьома п'ятилітровими пляшками води, деякими консервами, бо хліба не було, і овочами. У місті наростала паніка. У людей не було продуктів і не було грошей на їх купівлю. Банки не працювали, а коли відкрився перший з них, народ, щоб зняти готівку, шикувався в чергу, займаючи її з ночі.

Андрес мав рацію, внизу і справді не ловив зв'язок, тільки на пагорбах, і то не у всіх місцях, що дало мені змогу хоча б трохи розслабитися. Наступного дня, влаштувавшись на ліжку в кімнаті Андреса, я, він, Луїс і Еля грали в ерудита. Ми саме сміялися над вигаданим словом Ельвіри, коли телефон Андреса завібрував. Я завмерла, а він моментально напружився. Кинув на мене швидкий погляд, думаючи, що я не почула, адже інші не звернули уваги на вібрацію. Я зробила вигляд, що теж не помітила, і посміхнулася йому, доклавши чималих зусиль. Що-що, а істерики мої зараз йому не допоможуть.