Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Я заберу вас до Києва, - випалила я, обернувшись до друзів.

Рішення прийшло спонтанно, ґрунтуючись на їхньому горі і своєму прагненні допомогти, захистити. Еля стільки зробила для мене, хіба я могла тепер покинути її з бабусею одних?

Подруга тільки посміхнулася крізь сльози, але не відповіла. Андрес покосився на мене, примружившись, а Пабло так і не відірвав очей від тієї точки, яку свердлив. Імовірно, не повірили мені. Але я вмовлю тата. Він допоможе. Точно!

Виїхавши з Ла Перли, ми хотіли вже було звернути на трасу, щоб їхати назад, як Андрес щось побачив.

- Не проти, якщо я заїду на колишню квартиру? - запитав суто риторично, уже звертаючи в бік будинку.

Під'їхати близько до дверей не вдалося, бо на проїзді лежало значне дерево, тому довелося зупинитися далі на чотири під'їзди. Вийшов із машини, а я вискочила слідом.

- Чому на колишню? - запитала, підбігши до нього. - Ти вже її не знімаєш?

- Ні.

- Чому?

- Не хотілося зустріти поліцію з розпростертими обіймами, - хмикнув, обхоплюючи мою долоню теплими пальцями.

- Яку полі...? - запнулася я, здогадавшись про що він. - Ти з'їхав тієї ж ночі, коли вирішив, що я доповідаю на тебе в поліцію?

Він покосився на мене і коротко кивнув. З глузду з'їхати... Ось до чого можуть довести неправильні висновки!

- А будинок ти теж знімаєш?

- Ні, це одного клієнта, якого я добре знаю. Він залишає мені ключ про всяк випадок, бо його довго не буває в країні.

- Клієнт залишає ключ наркодилеру? - сторопіла я, спіткнувшись, заходячи в під'їзд.

- Це не просто клієнт. Давній друг. Він довіряє мені. А я йому.

Ми почали підніматися сходами на потрібний поверх, а я тільки головою хитала.

- А якщо... - не встигнувши договорити, я відчула, як мені ззаду грубо накривають рот рукою.

- Тшшш, тихо! - прошепотів Андрес, відтягуючи мене назад.

Опустив руку, і приклав палець до губ. Я незрозуміло втупилася на нього, потім перевела погляд на двері. Ті були відчинені, а з квартири долинали голоси.

- Це грабіжники? - жахнулася я.

- Сумніваюся! - тихо відповів Андрес, обережно ступаючи сходами. - Іди нагору і стій там!

- Що? Я нікуди не піду! - обурилася я.

Він полоснув мене лютим поглядом, та тільки я не могла послухатися. Залишити його тут одного? Нізащо!

- Я сказав нагору! - процідив крізь зуби, а потім ми почули, як кроки наближаються до дверей.

Обидва рвонули на поверх вище і притулилися до стіни. Мене охопила паніка. А якщо грабіжники підуть вище? Це останній поверх, ховатися нікуди. У них може бути зброя. Серце забилося в шаленому ритмі, коли в під'їзді почулися їхні голоси. Я завмерла, боячись навіть дихати.

- І що робити будемо? Де його шукати тепер? - запитав перший голос із неприємним акцентом. - А якщо він звалив?

- Не звалив! - відповів другий, більш грубий. - Він же трясеться за свою сім'ю, просто так не зіскочить, - почувся плювок на підлогу, а потім чиркаючий звук запальнички. - Зробимо так. Щойно з'явиться зв'язок, зателефонуємо йому і скажемо, нехай рухається на склад. Завтра прилітає Αлонсо, він сказав, сам хоче перетерти з ним!

- Перетерти? Та він грохнути його хоче! Сліди підчистити.

Мене підкинуло від цих слів, скрутивши нутрощі в крижаний вузол. Я вперилася поглядом в Андреса, але він як був непробивний, так і залишився. Хіба що злегка примружився, перевівши погляд на мене.

- Просто так він його не вб'є, занадто вірний песик. На ньому клієнтів багато, які довіряють тільки йому. Алонсо не вигідно його так просто позбуватися!

- Але, якщо той відмовиться, нічого не варто його прикінчити. Клієнтів нових знайде, - реготнув інший, ріжучи мене без ножа.

- Це так. Цей пес занадто багато з себе вдає і ні хріна не поважає господаря. Взагалі не розумію, чому він із ним носиться? Гаразд, ходімо, нам ще до двох заїхати потрібно! - двері грюкнули, і кроки почали поступово віддалятися.

У мене ж перед очима плило. Серце пораненим птахом билося в грудях, у горлі клубок став. Я схопилася за футболку Андреса і судорожно потягнулася до коханого. Він обхопив мене однією рукою, притискаючи до себе.

- Усе буде добре! - прошепотів тихо на вухо.

Тільки цього разу я не повірила. У вухах набатом билися слова "Він хоче його грохнути", не дозволяючи навіть зітхнути. Груди здавило, і мене заколотило немов у лихоманці.

- Не бери слухавку, будь ласка! Не відповідай, коли подзвонять! - відчайдушно просила я, схопившись за його шию, і гарячково гладячи обличчя. Темні очі залишалися непроникними. - Чуєш мене?

- Не відповідати не прокатить! Ці все-одно знайдуть.

- Ну брата ж твого не знайшли!

- Тому що на ньому немає сім'ї, а одному сховатися набагато легше, ніж сховати чотирьох!

Я відчайдушно замотала головою. Ні, ні! У грудях заболіло. Я не дозволю йому поїхати на зустріч! Не дозволю!

З цього моменту я почала молитися про те, щоб зв'язок не полагодили ще дуже довго! Може вони там вирішать, що з ним щось трапилося, і більше не будуть шукати? Так, будь ласка, потрібно тягнути час якомога довше...

Але зв'язок відновили через два дні...