Читати книгу - "Зелений дім"

Він голосно сміявся, трусячись усім тілом. Лаліта склала пальці хрестиком, щоб відвернути нещастя, а Боніфація відступила на кілька кроків від сержанта.

— Ідіть уже до церкви, — повторила Лаліта, — ви накличете лихо і на себе, і на свою наречену. Чого ви сюди прийшли?

А для чого ж я ще міг би прийти? — сержант простягнув руки до Боніфації, — як не для того, щоб побачити свою кохану, — і вона відбігла, — захотілося, та й по всьому, — а тоді за прикладом Лаліти й собі схрестила пальці й теж сотворила заклинання над сержантом, який геть розвеселився, — ото відьми! — і сміявся до знемоги, — от якби мангачі могли побачити цих двох відьом…

Але ми ніколи не погодимося на таке, — і маленький тремтячий кулачок матері Анхеліки вистрибнув з рукава, злетів у повітря й зник у складках сутани, — ноги її щоб не було в місії. Черниці розмовляли з Лалітою надворі, навпроти головної будівлі, а в глибині саду бігали між деревами вихованки. Ігуменя здавалася трохи замисленою.

— За вами вона сумує найдужче, мати Анхеліко, — мовила Лаліта. — Каже: я найщасливіша, в мене багато матерів, та найулюбленіша — це мати Анхеліка. Вона навіть думала, що ви допоможете мені переконати ігуменю.

— То дияволиця, підступна й хитра. — Кулачок знову з’явився й зник. — Однак мене вона більше не улестить. Нехай живе з тим своїм сержантом, якщо хоче, але сюди вона не увійде.

— Чому вона послала тебе, а не прийшла сама? — спитала ігуменя.

— Вона соромиться, матусю, — відповіла Лаліта. — Вона не знає, чи ви приймете її, чи знову виженете. Хіба язичниця не може мати почуття власної гідності? Пробачте її, мати, подумайте, адже вона виходить заміж…

— Я хотів заскочити за вами, сержанте, — сказав лоцман Ньєвес. — Не знав, що ви тут.

Лоцман вийшов на терасу і сперся на поруччя біля Лаліти. Він був без капелюха, в білих бавовняних штанях, в сорочці з довгими рукавами, без коміра, і в черевиках на грубій підошві.

— Ідіть уже нарешті, — наполягала Лаліта. — Адріане, забери його негайно.

Лоцман зійшов сходами, немов на ходулях, сержант козирнув Лаліті й підморгнув Боніфації. Вони пішли до місії не стежкою, яка тяглася вздовж річки, а навпростець, між деревами по схилу. Як ви себе почуваєте, сержанте? До котрої години тривала парубоцька гулянка в Паредеса? До другої, доне Адріан. Важкий так упився, що одягнений шубовснув у воду, я теж трохи набрався. Чи вже щось відомо про лейтенанта? Що це ви всі про нього, доне Адріан? Нічого не відомо, напевне, їх застали дощі, і він зараз лютує. То щастя, сержанте, що я з ним не поїхав. Кажуть, ця злива надовго, на Сантьяго зараз справжній потоп. Признайтеся, сержанте, ви задоволені, що одружуєтесь? Сержант посміхнувся, кілька секунд його погляд десь блукав, і раптом він ударив себе в груди, — ця жінка припала мені до серця, доне Адріан, і тому я на ній женюся.

— Ви вчинили, як справжній християнин, — похвалив його Адріан Ньєвес. — Тут живуть разом і не вінчаються багато років. Черниці та отець Вілансіо вже не мають сили їх переконувати. Вона навіть не вагітна, а ви ведете її до церкви. Дівчина просто щаслива. Вчора ввечері шепотіла: я повинна бути доброю дружиною.

— У моїх краях кажуть, що серце не обманює, — мовив сержант. — А серце мені підказує, що вона буде доброю дружиною, доне Адріан.

Вони йшли поволі, обходячи калюжі, однак гетри сержанта й штани лоцмана вже були в грязюці. Крони дерев на схилі неначе проціджували сонячне світло й тріпотіли листям, навіюючи свіжість. Біля підніжжя пагорба, поміж річками і лісом, мирно спочивала визолочена сонцем Санта-Марія де Ньєва. Вони перестрибнули через невеличкий горбок і піднялися по кам’янистій стежці. Нагорі, біля дверей каплиці, товпилися агваруни: жінки з обвислими грудьми, голі діти, чоловіки з відлюдькуватими обличчями і розкуйовдженими гривами волосся. Вони розступилися, щоб пропустити їх, декілька дітей простягнуло руки, щось белькочучи. Перш ніж увійти до каплиці, сержант почистив мундир хустинкою, поправив кашкет; Ньєвес розправив закасані холоші. В каплиці було повно людей, пахло квітами і лампадною олією, лисина дона Фабіо Куести блищала у напівмороці, наче якийсь дозрілий плід. Зі своєї лави він помахав сержантові, і той підніс руку до кашкета. За губернатором сиділи Важкий, Малюк, Чорний і Блондин; вони позіхали, обличчя в них були пом’яті, очі почервонілі. Паредеси та їхні діти із зализаним волоссям займали дві лави. В протилежному крилі, за гратками, де напівморок переходив у темряву, стояли навколішках вихованки в однакових фартушках і з однаковими зачісками. Їхні очі невідривно, як рій цікавих світлячків, стежили за сержантом, який навшпиньках ішов по проходу, потискаючи руки присутнім. Губернатор доторкнувся до своєї лисини: сержанте, в церкві належить знімати кашкет. Жандарми посміхнулись, а сержант швидко зняв кашкет, пригладив скуйовджене волосся, пройшов уперед і сів у перший ряд, біля лоцмана Ньєвеса. Гарно оздобили вівтар, правда, сержанте? Дуже гарно, доне Адріан, славні ці матусі. У глечиках з червоної глини полум’яніли квіти, а з дерев’яного розп’яття аж до землі звисали гірлянди орхідей; обабіч вівтаря у два ряди стояли горщики з високою папороттю, свіжовимита підлога блищала. Прозорий запашний дим тонкими пасмами здіймався в темне повітря з запалених свічників і густою хмаринкою плавав під стелею. Ось вони, сержанте. По каплиці розлягся шепіт, голови повернулися до дверей: увійшли напечена й весільна мати. У білих туфельках на високих каблуках Боніфація була зараз того ж зросту, що й Лаліта. Чорна вуаль вкривала її волосся, широко розплющеними очима вона тривожно оглядала лави. Лаліта пошепки розмовляла з Паредесами, і її квітчаста сукня надавала цій частині каплиці якоїсь весняної життєдайності. Дон Фабіо нахилився до Боніфації, щось сказав їй на вухо, і та всміхнулася. Бідолашна дівчинка, яка вона знічена, погляньте, доне Адріан, який у неї сором’язливий вираз обличчя. Нічого, сержанте, згодом вип’є і розвеселиться, річ у тім, що вона вмирає від страху перед зустріччю з черницями, думає, що вони її дуже лаятимуть. Правда, в неї гарні очі, доне Адріан? Лоцман приклав палець до губів, сержант поглянув на вівтар і перехрестився. Боніфація й Лаліта сіли біля них, а через хвилину Боніфація стала навколішки і почала молитися — долоні складені, очі заплющені, вуста ледве ворушаться. Рипнули гратки, і до каплиці увійшли черниці з ігуменею на чолі. Пара за парою просувалися вони у бік вівтаря, ставали на коліна, хрестилися й нечутно прямували до лав. Коли вихованки почали співати, всі встали,