Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Балканов пантрував кожен рух оскаженілої тварини. На сусідніх деревах принишкли носії. Незабаром темно-брунатна спина слона майнула під баобаб. Павел бачив, як велет щомоці наліг грудьми на стовбур, але той навіть не похитнувсь, тільки найнижча гілляка глухо зарипіла. З хобота линула струменем вода з піною. Павел ворухнувся, щоб заховатись від такого «душу», але тут слон його й помітив. Війнувши вухами, він позадкував, звів угору хобот і люто засурмив, а тоді вперся в баобаб лобом. Передні ноги йому вгрузли по коліна в землю, а хоботяка від натуги нервово карлючивсь. Павел вистрілив раз і вдруге. З-за широченного слонячого вуха вдарила кров. Слон болісно затремтів, заревів хрипко та протягло, й з хобота йому вихопивсь фонтан кривавої піни.

Павел аж дихати забувся. Рука йому вперед-назад ганяла затвор карабіна, й ліс іздригався від частих пострілів. Боки слона наїжачились асагеями та стрілами, один спис глибоко вп'явся в проміжок між ребром і клубом. Цей час гнучка постать метнулася з дерева, засадила слонові гарпун глибоко в черево й так само блискавично знов опинилась на хлібному дереві. Слон заревів протягло й сумно, в горлянці йому заклекотіло, з хобота вихопивсь новий струмінь крові… Потім велетень раптом клякнув і за якусь хвилину покотивсь на землю, оббризкуючи кров'ю кущі та дерева.

— Гумба-гумбу вбито! — радісно заверещав котрийсь із хлопців.

Павел немов прочумавсь од кошмарного сну. Випроставши плечі, він повісив карабін на сук і сперся спиною на стовбур. Потім узяв зброю й важко плигнув на землю. Тіло йому немов поціпило. Домбо, скоцюрбившись, і досі визирав з-поміж гілляччя, мов злякане мавпеня. Уздрівши Павла, він ухопився за ліану й спритно зліз додолу.

— Гумба-гумба померлий!.. — якось таємничо прошепотів хлопчик.

Цієї миті тубільці заверещали й кинулись на узлісся. Павел глянув їм услід. Стежкою назад швидко тікало слоненя. Воно вже встигло добігти аж до горба й стрибало, кумедно скидаючи задок. Негри, нагнавши слоненя, повернулись назад до забитого велетня…

Після доброго відпочинку, нагодовані, веселі та бадьорі, з гарно засмаженими шматками слонятини в міхах, мандрівники довгою вервечкою стали на стежку.

Над лісом полинула врочиста пісня, що уславляла ту країну, де народилися хоробрі мисливці, які перемагають гумба-гумбу.

Починався стрімкий узвіз, що путляв поміж білих, мов крейда, лисих скель. Попереду всіма кольорами райдуги вигравала дивна кругла хмара. Її сяйво вимальовувалось на тлі неба, неначе над скелями плавала в повітрі якась чарівна повітряна куля.

Таку саму хмару спостерігав колись і мандрівник Лівінгстон у басейні річки Замбезі. Плем'я матока називало її «матотьона», тобто гримуча хмара, а інші дали їй назву «шонгус» — киплячий казан. Лівінгстон, зачарований красою водоскиду, назвав його «Вікторією».

Павла охопило хвилювання. На карті Сі-моне Альвареса в цьому місці позначено глибоку ущелину з річкою. А по той бік нібито починалась країна гаубау…

Незабаром проти сонця заяскріли спінені струмки, що спадали з високих порогів. Над ущелиною висіли міріади дрібнюсіньких різнобарвних краплинок-іскорок. Павел стояв, мов укопаний. Колись він милувався балканськими водоскидами. Але що то в порівнянні з картиною, яка постала зараз перед його очима! Водоскид ревів і сповнював повітря невпинним гомоном. Призахідне сонце підпалило туман та бризки над порогами жовтогарячим полум'ям. Над крейдяними скелями нахилилась веселка.

Павел насилу-силу відірвавсь од казкової картини й пошукав поглядом своїх хлопців. Але від того, що він побачив, у нього очі рогом полізли. Тубільці здіймали вгору списи, підносили їх до чола, і з чорних грудей видиралось тужливе голосіння:

— Та-ла Мон-гон-го-о-о!..

— Чого ви перелякалися? — стривожено запитав Павел.

Хлопці мовчки поставили списи на землю, але очі їм ніби припнуло до водоскиду. Покликавши Капока, Павел заходивсь розпитувати, в чому справа. Молодий мисливець кивнув на скелі й злякано прошепотів:

— Ой гамба, там живуть злі духи! На цьому місці кожна порошинка зачарована. Якщо торкнеться нас, то ми загинемо!

— Ба ні бо, що це ти плещеш! — зареготав географ. — Це така сама річка, як і всі, інші!

Але Капоко не погодився.

— Не річка це! — злякано щулився він. — Там живуть злі духи. Вони занапастять нас і понатоптують собі у люльки!

Павел знову мало не зареготав, але раптом обличчя йому стало поважне, навіть суворе… Вхопивши Капока за плече, він кивнув у бік водоскиду:

— Ти ж сміливий хлопець! Не личить воїнові так лякатися! Немає там ніяких духів! Просто вода спадає з великої скелі й розбивається на піну. Через те так гомонить і розпорошується туманом.

Негр зляканими очима втупивсь у водоскид, потім зітхнув і недовірливо звів очі на білу людину:

— Ой гамба, ніхто не може зробити з такої великої води окріп, тільки злі духи можуть. Бо вони її зачарували!

Павел вирішив знову вдатися по допомогу до «вогненного лука». Скинувши карабін з плеча, він набив його й повернувся до негра.

— Немає зброї, могутнішої за вогненний лук білої людини! — якнайповажніше промовив він, дивлячись тубільцеві просто у вічі. — Немає сили, більшої за невидимі стріли мого вогненного лука!

— А невидимі стріли можуть убити злого духа? — жваво спитав Капоко.

— Можуть! — не вагаючись, відповів географ. — Так, як пронизують лихих людей, подібних до Нгвуно, так само вбивають і злих духів!

Деякий час Капоко пильно придивлявся до гамби. Слова, вимовлені твердо й самовпевнено, не залишали місця для сумнівів. Уся гамбина кремезна постава, сміливі очі, суворе обличчя, обсмалене вітрами, випромінювали неабияку силу й мужність. Капоко підійшов до товаришів і заходився їм щось доводити, киваючи в бік Балканова. Нарешті носії повмощували вантаж на головах і несміливо рушили за своїм ватажком, час від часу злякано озираючись на водоскид.

Поступово гуркіт водяної маси стихав. Сяйво над білими скелями блякло, мов уранішня зоря. Сонце швидко зайшло. Проминувши «небезпечне» місце, негри знову підбадьорились. Тепер їхня розмова кружляла весь час