Читати книгу - "Золотий дім"

— Повір мені, — відказав Нерон, — я більше знаю про смерть, ніж ти. От сенсу життя я не можу охопити.

— Дай-но я краще охоплю ось це, — запропонувала вона, і тема змінилася.

Після їхнього сеансу справи пішли шкереберть, бо тітонька Мерседес-Бенц кудись запропастилася. Згодом з’ясувалося, що вона припаркувала авто за будинком і заснула, а навушник, підключений до телефона, випав з її вуха, тому вона не чула дзвінка. Нерон задзвонив у двері мадемуазель Лулу в паніці, геть знетямлений, нездатний запанувати над становищем, тож Лулу мусила спуститися, спіймати жовту таксівку, сісти до неї разом із Нероном і привезти його додому. Коли вони добралися на Макдуґал-стріт, він не припиняв тремтіти, тож вона, зітхнувши, вийшла з машини, допомогла вибратися йому й задзвонила у двері. Мадемуазуль Лулу була високою, ефектною жінкою родом із країни, яку наполегливо називала «L’Indochine», і не втратила самовладання, коли двері відчинила сама Василіса Ґолден.

— Мем, — повідомила вона, — ваш чоловік сам не свій.

Витримавши паузу, Василіса грубо запитала:

— Скажи мені, в нього ще встає?

— Якщо ви, мем, цього не знаєте, — відповіла, розвертаючись, мадемуазель Лулу, — то напевно не я буду тією особою, яка вас про це поінформує.

28

У п’єсі Сомерсета Моема «Шеппі» (1933) Смерть розповідає: «Жив собі в Багдаді один купець, який послав свого слугу на базар купити харчів, та зовсім скоро слуга прибіг назад, весь блідий і в дрижаках, і каже: Господарю, щойно на базарі мене штовхнула жінка в натовпі, і коли я обернувся, то побачив, що мене штовхнула Смерть. Вона глянула мене й погрозила мені; позич же мені коня, щоб я виїхав із цього міста й уникнув своєї долі. Я поскачу до Самарри, і там Смерть мене не знайде. Купець позичив йому коня, слуга осідлав його, пришпорив і понісся щодуху геть. Тоді купець подався на базар, побачив мене в натовпі, підійшов і запитав: Навіщо ти погрозила моєму слузі, коли побачила його вранці? Це була зовсім не погроза, відповіла я йому, просто я здригнулась від несподіванки. Я зовсім не чекала зустріти його в Багдаді, бо в нас домовлена зустріч сьогодні ввечері в Самаррі».

Думаю, всі ми відчували, що настане ще одна смерть. У ті останні тижні я нечасто бачився з Петею — так само й усі решта, хіба що крім австралійця, але я переконаний, що він також це знав, що він побачив Смерть, яка погрожувала йому на базарі, й відчайдушно прагнув її уникнути, осідлати позиченого коня й поскакати до Самарри в переконанні, що рятується від того, до чого насправді мчав. Останній із трьох Ґолденів, прибулих із батьком до Америки, який випромінював таку царствену велич, таку сильну незвичність, знайшов у смерті братів мотивацію до того, щоб вижити, і доклав надзвичайних зусиль, щоби спрямувати своє життя в щось на зразок належного курсу, повернутися спиною до Смерті й знайти спільну мову з життям.

Ідея з кішкою належала Неронові. Десь він почув, звідкілясь із безперервної тріпотні інформаційного багатосвіту до нього дійшла інформація, що товариство кішок може допомогти дорослим аутистам, і він вбив собі в голову, що домашній кіт може стати для Петі порятунком. Метуші й Патяк, як і належить, показали Неронові в інтернеті знімки кішок, які можна було мати вже, і коли він побачив білу альпійську рись, то аж сплеснув у долоні й заявив: «Це те, що треба». Патяк і Метуші намагалися переконати його, що альпійська рись ближча до диких тварин, ніж до домашніх, можливо, Петя був би щасливіший із гарненьким товстим лінивим довгошерстим шоколадним або блакитним персом, припускали вони, але Нерон проявив свою нову незбагненну непохитність, тож вони здалися, поїхали в місто до котячої крамниці й привезли потвору додому. Виявилося, що Нерон знав свого сина. Петя відразу ж закохався в кішку, назвав її Лео, попри те, що вона була самицею, притулив до грудей і зник разом із нею в кімнаті блакитного світла. Це була тварина, здатна підстрибнути й спіймати пташку на льоту, її муркотання більше скидалося на рев, а за допомогою свого дикого інстинкту вона здатна була знайти шлях крізь джунглі Петиного внутрішнього страждання до погідної сторони його серця. Уночі, коли дім завмирав, і лише привиди блукали його коридорами, кішка тихо наспівувала Петі на вухо й повертала йому те, що він раніше втратив — благословенний дар сну.

Світ поза мурами будинку з привидами почав, тим часом, нагадувати брехню. Назовні будинку простягався світ Джокера, світ того, чим стала в Америці дійсність, інакше кажучи — світ радикальної неправди: фальшу, крикливості, фанатизму, вульгарності, насильства, параної, а за всім цим спостерігала зі своєї темної вежі істота з білою шкірою, зеленим волоссям і вогненно-червоними губами. У домі Ґолденів головною темою була крихкість життя, легка раптовість смерті й повільне згубне воскресіння минулого. Іноді ночами Нерона Ґолдена можна було побачити в темряві коридору під кімнатою його первістка, де він стояв із похиленою головою й складеними руками в позі, що могла б видатися — якби не його загальновідомий атеїзм — молитовною. Можна було б подумати, що це батько благає свого сина: тільки не ти, живи, живи.

Ми гадки не мали, звідкіля прийде смерть. Ми не здогадувалися, що вона уже, принаймні раз, навідала цей дім.

Відвернувшись від зачинених дверей синової кімнати, Нерон Ґолден повертався до свого кабінету, виймав із футляра скрипку Ґвадарніні й грав звичну «Чакону» Баха. За тими зачиненими дверима Петя був під опікою своєї рисі, й випивав тепер дещо — але тільки дещо — менше. І вже не кричав у гризоті крізь сон.

Мирову угоду з Соттовоче було укладено досить несподівано на суму, що становила двадцять п’ять відсотків вартості первісних претензій. Френкі Соттовоче почувався не найкраще. Йому дошкуляли перебої в роботі серця, аритмія, а за медичним аспектом крилася також недуга душі. Блиск у його очах пригас, а руки, замість вимахувати з колишньою упізнаваною експресивністю, тепер лише мляво звисали. Смерть Юби добряче по ньому вдарила. Було очевидно, що він таємно за нею сохнув, але, бачачи, наскільки тісні вона зав’язала взаємини з Апу, утримався від освідчення. Як на людину, що проводила цілі дні в тепличному, обплутаному зв’язками світі мистецтва, променіючи товариськістю, галерист жив скритним, часто самотнім життям: після нетривалого шлюбу вже довгий час залишався розлученим і бездітним, а мешкав у дорогезному апартаменті в готелі «Мерсер», куди замовляв собі їжу завжди, коли не мав обов’язку бути присутнім на якомусь мистецькому заході. Сам