Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Расті пирхнув, але відразу нахмурився.

— Шані! Підійди-но сюди! Запам’ятай, шмаркачко, — сказав він крізь стиснуті зуби, схилений над розпатраною ногою, — хірург може дозволити собі цинізм тільки після десяти років практики. Запам’ятала?

— Так, пане Расті.

— Візьми распатор та відтягни надкісницю… Прокляття, варто його ще трохи знеболити… Де Марті?

— Ригає за наметом, — без тіні цинізму промовила Шані. — Наче кіт.

— Чародії, — Расті взяв пилку, — замість того, щоб вигадувати страшні та потужні закляття, повинні зосередитися, я вважаю, на винайденні одного-єдиного. Завдяки якому могли б накладати дрібні чари. Наприклад, знеболювальні. Але безпроблемно. І без ригачки.

Пилка заскреготіла та захрупала по кості. Поранений вив.

— Міцніше пов’язку, Іоло!

Кістка нарешті уступила. Расті обробив її долотом, обтер чоло.

— Судини й нерви, — промовив машинально й без потреби, оскільки раніше, ніж він закінчив фразу, дівчата вже шили. Він зняв зі столу відрізану ногу й відкинув у куток, на купу інших відрізаних кінцівок. Поранений із якогось часу не ричав і не вив.

— Зомлів чи помер?

— Зомлів, пане Расті.

— Добре. Заший куксу, Шані. Давайте наступного! Іоло, іди й перевір, чи Марті вже все виригала.

— Цікаво, — тихенько промовила Іола, не піднімаючи голови, — скільки років практики маєте ви, пане Расті? Сто?

* * *

Через кільканадцять хвилин форсованого маршу, душного, у куряві, верески сотників і десятників урешті припинилися, і визімські загони розгорнулися в бойовий стрій. Ярре, дихаючи, наче риба, — хапаючи повітря устами, — побачив воєводу Бронібора, який гордовито височів перед строєм на своєму пречудовому скакуні, вкритому залізним панциром. Сам воєвода також був у повному обладунку. Зброя його була емальованою в блакитні паси, від чого Бронібор здавався величезною бляшаною макреллю.

— Як ви себе маєте, тюхтії?

Шеренги пікінерів відповіли розкотистим, наче далекий грім, бурчанням.

— Чую якісь такі звуки, наче пердіж, — констатував воєвода, розвертаючи броньованого коня й проводячи його перед фронтом. — Значить, добре ся маєте. Бо коли маєте ся погано, то не пердите впівголоса, а виєте та скавчите, наче скажені. По пиках ваших бачу, що рветеся ви до бою, що марите про битву, що нільфгардців уже дочекатися не в змозі! Що, визімські розбійники? Маю для вас тоді добру звістку! Ваші мрії здійсняться за малу хвилинку. За хвилинку масесеньку та тонюсіньку.

Пікінери знову забурчали. Бронібор, доїхавши до кінця лінії, розвернувся, говорив далі, постукуючи буздиганом об оздоблену луку сідла.

— Нажерлися ви куряви, піхото, маршируючи за панцирними! До цієї пори замість слави й трофеїв нюхали ви кінські сраки. Ще б трохи — і сьогодні навіть, коли до великої потреби дійшло, не потрапили б ви на поле слави. Але вдалося вам, вітаю від усього серця! Тут, під селом цим, назву якого я забув, покажете нарешті, чого ви як військо варті. Та хмара, що на полі бачите, то нільфгардська кавалерія, яка має намір рознести нашу армію фланговим ударом, зіпхнути нас, потопити в багні цієї річки, назву якої я також забув. Вам, славетним визімським пікінерам, з ласки короля Фольтеста та конетабля Наталіса випала честь боронити діру, що виникла в наших шеренгах. Заткнете ту діру власними, так висловлюся, грудьми, стримаєте нільфгардську атаку. Радієте, братики, га? Розпирає вас від гордощів?

Ярре, стискаючи держак піки, роззирнувся навколо. Нічого не вказувало на те, аби солдати раділи перспективі близького бою, а якщо й розпирала їх гордість через закривання діри, то вміло вони ту гордість приховували. Мельфі, який стояв праворуч від хлопця, бурмотів під носа молитву. Зліва Дьосла, професійний солдат, шмаркав, лаявся й нервово кахикав.

Бронібор розвернув коня, вирівнявся в сідлі.

— Не чую! — гарикнув. — Спитав я, чи розпирає вас, сука, гордість?

Цього разу пікінери, не бачачи іншого виходу, заревіли єдиним голосом, що розпирає. Ярре також ричав. Як усі, то всі.

— Добре! — Воєвода зупинив коня перед фронтом. — А зараз поставте отут мені порядний стрій! Сотники, на що ви чекаєте, трясця вашій матері?! Сформувати чотирикутник! Перша шеренга на коліно, друга — стоїть! Піки в землю! Не тим кінцем, дурню! Так, так, тобі кажу, ти, виродку зарослий! Вище, вище залізяччя, діди! Тісніше, щільніше, поряд, плечем до плеча! Ну, тепер-от добре виглядаєте! Майже як військо!

Ярре опинився в другій шерензі. Міцно впер піку в землю, стиснув держак спітнілими від страху долонями. Мельфі безустанку правив молитву за конаючих. Дьосла гарчав невиразно, повторював по колу різні слова, які здебільшого стосувалися подробиць інтимного життя нільфгардців, собак, сук, королів, конетаблів, воєвод і матерів їх усіх.

Хмара на полі росла.

— Не пердіти там, зубами не стукати! — гарикнув Бронібор. — Ідея, що тими звуками можна наполошити нільфгардських коней, хибна! Нехай ніхто не має таких думок! Те, що на вас іде, це бригади «Навсікая» та Сьома дерланська, знамените, люте, вишколене військо! Їх не вдасться налякати! Їх не вдасться перемогти! Їх просто треба позабивати! Вище піки!

Звіддаля було чути тихий ще, але все голосніший перестук копит. Земля почала тремтіти. У хмарі пилу, наче іскри, почали блискати вістря.

— На ваше засране щастя, визімці, — заричав воєвода знову, — звичайна піка піхоти нового модернізованого зразка має двадцять один фут довжини! А в нільфгардському мечі три з половиною фути. Ви ж, певно, умієте рахувати? То знайте, що вони також уміють. Але розраховують, що ви не витримаєте, що вилізе з вас правдива ваша натура, що підтвердиться й назовні вилізе, що ви — засранці, боягузи та паршиві вівцеїбці. Чорні на те розраховують, що кинете ви ваші тички та почнете втікати, а вони стануть гнати вас полем і сікти по хребтах, потилицях і карках, сікти комфортно та без проблем. Запам’ятайте, сволото, що хоча страх надає п’яткам надзвичайної прудкості, від кінних ви не втечете. Хто хоче жити, кому милі слава та здобич, той має стояти! Стояти твердо! Як мур стояти! І тримати стрій!

Ярре озирнувся. Арбалетники за лінією пікінерів уже крутили рукоятями, нутрощі чотирикутника наїжачилися вістрями гвізарм, рунок, алебард, глевій, кос і вил. Земля тряслася все виразніше та сильніше; у чорній стіні кінноти, що на них неслася, можна було розрізнити вже окремих вершників.

— Мамо, мамуню, — повторював тремтячими губами Мельфі. — Мамо, мамуню…

— …твою мати, — буркотів Дьосла.

Тупіт наростав. Ярре хотів облизнути губи, але не зумів. Язик припинив поводитися нормально, зробився чужим, кілком, а сухий був, наче мочало. Тупіт наростав.

— Тісніше! — гарикнув Бронібор, видобуваючи меча. — Відчути плече товариша! Пам’ятайте: жоден із вас не б’ється сам! А єдиними ліками проти страху, який ви відчуваєте, є піка в руках! Готуйся до бою! Піки на рівень