Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— І дамо їм на боби! — тоненько крикнув один із лейтенантів, шмаркач із шовковистими й дуже рідкими вусиками. Бленкерт глянув на нього скоса.

— Прапороносців наперед, — наказав, витягуючи меча. — А в атаці кричати: «Реданія!», кричати, скільки духу в грудях! Нехай хлопці Фольтеста й Наталіса знають, що йде допомога.

* * *

Граф Коб де Рюйтер бився в різних битвах сорок років, від шістнадцятого року життя. Більше того, був солдатом у восьмому поколінні, без сумніву, мав щось у генах, щось, що призводило до того, що рик і шум битви, гармидер, які для будь-кого іншого були б просто жахливими й всеохопними, для Коба де Рюйтера були наче симфонія, наче інструментальний концерт. Де Рюйтер миттєво почув у тому концерті нові ноти, акорди й тони.

— Уррра, хлопці! — рикнув, розмахуючи булавою. — Реданія! Реданія надходить! Орли! Орли!

З півночі, з-за пагорба, неслася до битви маса кінноти, над якою фуркотіли амарантові прапорці та великий гонфалон зі срібним реданським орлом.

— Допомога! — крикнув де Рюйтер. — Допомога йде! Уррра! Бий Чорних!

Солдат у восьмому поколінні, він миттєво помітив, що нільфгардці розгортають фланг, намагаючись розвернутися до допомоги зімкнутим фронтом. Знав, що не може їм того дозволити.

— За мною! — крикнув, вириваючи з рук хорунжого штандарт. — За мною! Третогорці, за мною!

Вони вдарили. Ударили самовбивчо й страшно. Але результативно. Нільфгардці з дивізії «Венендаль» змішали стрій, і тоді в них із розгону врізалися реданські хоругви. До неба здійнявся великий вереск.

Коб де Рюйтер уже того не бачив і не чув. Випадкова арбалетна стріла вдарила його просто в скроню. Граф обвис у сідлі та впав із коня, хоругва накрила його, наче саван.

Вісім поколінь де Рюйтерів, що загинули в боях, слідкуючи за битвою із засвітів, схвально кивали.

* * *

— Можна сказати, пане ротмістре, що нордлінгів того дня врятувало чудо. Або збіг обставин, якого ніяк не можна було передбачити… Щоправда, Рестіф де Монтолон пише у своїй книжці, що фельдмаршал Коегорн помилився в оцінці сил і намірів супротивника. Що вдався до великого ризику, розділивши групу армій «Центр» і вирушивши кавалерійським загоном. Що ризиковано прийняв битву, не маючи щонайменше трикратної переваги. І що він не скористався розвідкою, не виявив реданської армії, яка йшла на допомогу…

— Кадете Путткаммер! Сумнівної вартості «творів» пана де Монтолона немає в програмі цієї школи! А Його Імператорська Величність висловився про ту книжку принципово критично! Тож, кадете, не цитуйте її тут. Бо, чесно кажучи, це мене дивує. Досі ви відповідали добре, майже відмінно, і раптом, кадете, починаєте нам тут теревенити про чудеса та збіги обставин, а насамкінець дозволяєте собі критику командних умінь Менно Коегорна, одного з найвидатніших військових вождів, яких мала Імперія. Кадете Путткаммер і решта, якщо ви серйозно думаєте про складання іспиту на офіцерський чин, вам треба послухати й запам’ятати: під Бренною причиною поразки були ніякі не чудеса чи випадковості, а змова! Ворожі диверсійні сили, зрадницькі елементи, підлі баламути, космополіти, політичні банкрути, зрадники та продажні тварюки! Виразка, яку пізніше випалили розпеченим залізом. Але перш ніж це сталося, ті підлі зрадники власного народу поширювали своє павутиння й плели змови! Це вони тоді обплели й зрадили фельдмаршала Коегорна, ошукали його та змусили помилитися! То вони, розбійники без честі й віри, звичайні…

* * *

— Сучі сини, — повторив Менно Коегорн, не відводячи підзорну трубу від ока. — Звичайні сучі сини. Але я вас знайду, почекайте, я вас навчу, що значить «рекогносцировка»! Де Вінгальт! Особисто відшукаєш офіцера, який був у патрулі за пагорбами на півночі. Усіх, увесь патруль повісити.

— Слухаюся! — клацнув підборами Аудер де Вінгальт, aide-de-camp фельдмаршала. На той момент він не міг знати, що Ламарр Флаут, той офіцер із патруля, саме зараз помирає, затоптаний кіньми атакуючого з флангу секретного резерву нордлінгів — того самого, який він так і не виявив. Де Вінгальт також не міг знати, що й самому йому залишилося тільки дві години життя.

— Скільки там їх, пане Траге? — Коегорн і далі не відводив підзорну трубу від ока. — Як на вашу думку?

— Щонайменше десять тисяч, — сухо відповів командир Сьомої дерланської. — Переважно Реданія, але бачу також крокви Едірну… Є і єдиноріг, а значить, маємо ще й Кедвен… Силою щонайменше хоругви…

* * *

Хоругва йшла чвалом, з-під копит летіли пісок та каміння.

— Уперед, Бура! — ричав п’яний, як завжди, сотник Півгарнця. — Бий-убивай! Кедвееен! Кедвеееен!

«Прокляття, але ж хочеться мені відлити, — подумав Зивік. — Треба було відлити перед битвою…»

Тепер, може, і не буде коли.

— Уперед, Бура!

«Завжди Бура. Де щось погане діється — то Бура. Кого шлють як експедиційний корпус у Темерію? Буру. Завжди Буру. А мені відлити хочеться».

Вони були вже поруч. Зивік крикнув, крутнувся в сідлі й утяв від вуха, розвалюючи наплічник і плече вершника в чорному плащі зі сріблястою восьмикутною зіркою.

— Бура! Кедвееен! Бий-убивай!

З громом, гуркотом і дзвоном серед рику людей і вищання коней Бура хоругва зіткнулася з нільфгардцями.

* * *

— Де Мелліс-Сток і Бребан упораються з тієї підмогою, — сказав спокійно Елан Траге, командир Сьомої дерланської бригади. — Сили рівні, нічого поганого ще не сталося. Дивізія Тирконнеля врівноважує лівий фланг, «Магне» та «Венендаль» тримаються на правому. А ми… Ми можемо перехилити шальки, пане фельдмаршале…

— Ударити в стик, як тоді ельфи, — зльоту зрозумів Менно Коегорн. — Виходячи в тили, породжуючи паніку. Точно! Так і зробимо, Великим Сонцем клянуся! До хоругов, панове! «Навсікая» й Сьома, настав ваш час!

— Хай живе імператор! — крикнув Кес ван Ло.

— Пане Вінгальт. — Фельдмаршал обернувся. — Прошу зібрати ад’ютантів та ескадрон охорони. Досить бездіяльності! Ідемо в наступ разом із Сьомою дерланською!

Аудер де Вінгальт трохи зблід, але відразу опанував себе.

— Хай живе імператор! — крикнув, і голос його майже не тремтів.

* * *

Расті кроїв, поранений вив і шкрябав стіл. Іола, стійко змагаючись із запамороченням, пильнувала пов’язки й затиски. З боку входу в намет було чути підвищений голос Шані.

— Куди? Чи ви подуріли? Тут живі чекають на порятунок, а ви куди претеся з тим трупом?

— Але ж це сам барон Анзельм Обрі, пані фельдшерко! Командир хоругви!

— Це був командир хоругви! А тепер він покійник! Вдалося вам принести його сюди одним шматком тільки завдяки тому, що його лати щільні! Заберіть його. Тут лазарет, а не морг!

— Але ж, пані фельдшерко…

— Не загороджувати вхід! Оно, несуть когось, хто ще дихає. Принаймні