Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Стояти твердо! — гарикнули єдиним голосом пікінери. — Стояти, як мур! Тримати стрій!

Ярре також ричав. Як усі, то всі. З-під копит кінноти, що йшла клином, розліталися пісок, камінці та дерен. Атакуючі вершники верещали, наче демони, крутили зброєю. Ярре навалився на піку, втягнув голову в плечі та приплющив очі.

* * *

Ярре, не перериваючи писання, різким рухом кукси відігнав осу, що крутилася над каламарем.

На ніщо зійшов концепт маршала Коегорна: його фланкований загін затримала героїчна визімська піхота під воєводою Бронібором, криваво за своє геройство заплативши. А під час того, коли визімці чинили опір, на крилі лівому нільфгардці пішли врозсип: одні розбіглися, інші купчитися почали й купами боронитися, звідусіль оточені. Те саме начебто сталося й на правову крилі, де завзятість ґномів і кондотьєрів наприкінець над натиском Нільфгарду верх узяли. На всьому фронті один великий крик тріумфу піднявся, а в серця королівських рицарів новий дух вступив. А в нільфгардців дух підупав, руки в них помліли, а наші лущити їх почали, наче горох, аж відлуння пішло.

І зрозумів фельдмаршал Коегорн, що баталію програно, побачив, як гинуть і навтікача йдуть навколо нього бригади.

І прибігли в той час до нього офіцери та рицарі, коня подаючи свіжого, волаючи, аби тікав, рятував своє життя. Але нелякливе билося серце в грудях нільфгардського маршала. «Не годиться! — заволав він, відпихуючи простягнену до нього вуздечку. — Не годиться, аби мав я, наче боягуз, тікати з поля, на якому під моїм командуванням стільки добрих мужів пало за імператора». І додав мужній Менно Коегорн…

* * *

— Немає вже куди з’йохувати, — додав спокійно й тверезо Менно Коегорн, оглядаючи поле. — Закрили нас з усіх боків.

— Дайте ваш плащ і шолом, пане маршале. — Ротмістр Сіверс стер з обличчя піт і кров. — Беріть мої! Спускайтеся з коня, беріть мого… Не протестуйте! Ви мусите жити! Ви потрібні Імперії, незамінні… Ми, дерланці, ударимо по нордлінгам, відтягнемо їх на себе, а ви ж спробуйте пробитися туди, униз, за рибний ставок…

— Не вийти нам із того! — пробурмотів Коегорн, хапаючи вуздечку, що йому подали.

— То честь, — вирівнявся в сідлі Сіверс. — Я солдат! Із Сьомої дерланської! До мене, нумо! До мене!

— Удачі, — буркнув Коегорн, накидаючи на спину дерланський плащ із чорним скорпіоном на плечі. — Сіверс?

— Так, пане фельдмаршале?

— Нічого. Удачі, хлопче.

— І вам нехай щастя сприяє, пане фельдмаршале. На коня, уперед!

Коегорн дивився їм услід. Довго. До того моменту, коли групка Сіверса з криками, виском та брязкотом зіткнулася з кондотьєрами. Із загоном, що переважав їх кількістю і якому на допомогу відразу поспішили інші. Чорні плащі Дерлану зникли серед кондотьєрської сірості, усе потонуло в куряві.

Коегорна повернуло до тями нервове покашлювання де Вінгальта та ад’ютантів. Він підтягнув путлиці та крила. Заспокоїв нервового скакуна.

— На коней! — скомандував.

Спочатку їм щастило. На початку долинки, що вела до річки, завзято боронився танучий, збитий у наїжачене вістрями кільце загін недобитків бригади «Навсікая», на якому нордлінги на короткий час зосередили весь свій натиск і всю силу, пробиваючи в кільці діру. Цілковито насухо, зрозуміло, їм не пішло — мусили прорубуватися крізь лаву легкої волонтерської кавалерії, якщо судити за знаками, то брюґґівської. Бій був коротенький, але лютий. Коегорн втратив та відкинув уже всі рештки, навіть видимість пафосного героїзму, зараз хотів уже тільки вижити. Навіть не оглядаючись на ескорт, що сікся з брюґґійцями, погнав з ад’ютантами до річки, припадаючи до шиї коня.

Дорога була вільною, за річкою, за кривими вербами розтягувалася пуста рівнина, на якій не було видно жодних ворожих військ. Чвалуючи поряд із Коегорном, Аудер де Вінгальт також те побачив і закричав тріумфально.

Завчасно.

Від повільної та каламутної течії річки їх відділяла поросла яскраво-зеленим рдестом лука. Коли вони увірвалися на неї на повному галопі, коні раптово провалилися по черева в багно.

Фельдмаршал перелетів через голову жеребця й хлюпнув у грязюку. Навколо іржали та борсалися коні, верещали люди — у багні, вкриті зеленою ряскою. Серед того пандемоніуму Менно почув раптом інший звук. Звук, що означав смерть.

Сичання стріл.

Кинувся в бік річища, лізучи по стегна в густому намулі. Ад’ютант, який продирався поряд, раптом упав долілиць, фельдмаршал устиг побачити стрілу, що стирчала в його спині аж по пера. Тієї самої миті відчув страшенний удар у голову. Хитнувся, але не впав, зав’язнувши в багні та мочарах. Хотів крикнути, але зумів лише загарчати. «Я живий, — подумав, намагаючись вирватися з лабетів клейкого шламу. Кінь, що рвався з пастки, вдарив його копитом у голову, глибоко вдавлена бляха розбила йому щоку, вибила зуби, покалічила язик… — У мене кровотеча… Ковтаю кров… Але живу…»

Знову брязкання тятиви, сичання пір’я, стукіт стріл, що пробивають панцирі; крики, кувікання коней, хлюпіт та бризки крові. Маршал обернувся й побачив на березі стрільців: малі, пузаті фігури в кольчугах, місюрках і шпичастих шоломах. «Ґноми», — подумав.

Брязкіт тятиви арбалетів, свист стріл. Іржання шаліючих коней. Крики людей, що захлинаються водою й грязюкою.

Обернений до стрільців Аудер де Вінгальт крикнув, що здається, високим, писклявим голосом просив про милосердя й пощаду, обіцяв викуп, благав про життя. Уторопавши, що ніхто не розуміє його слів, підняв над головою меч, який тримав за клинок. Міжнародним, чи не космополітичним жестом здавання простягнув зброю в бік ґномів. Не був зрозумілим або був зрозумілий неправильно, бо дві стріли вдарили його в груди з такою силою, що удар аж вирвав його з багна.

Коегорн здер із голови побитий шолом. Досить добре знав мову нордлінгів.

— Я фельфмалшал Коеон… — пробелькотів, плюючись кров’ю. — Фельфмалшал… Коеон… Фдаюфя… Палдону… Палдону…

— Що там він говорить, Золтане? — здивувався один зі стрільців.

— Та пес грав його та його балаканину! Бачиш гаптування на його плащі, Монро?

— Срібний скорпіон! Хааа! Хлопаки, бийте сучого сина! За Калеба Страттона!

— За Калеба Страттона!

Клацнули тятиви. Одна стріла вдарила Коегорна просто в груди, друга — у стегно, третя — у ключицю. Фельдмаршал Імперії Нільфгард перекинувся назад, у рідку грязюку; рдест і мочарі розступилися під його вагою. «Ким, прокляття, міг бути отой Калеб Страттон? — устиг подумати він. — У житті ніколи не чув я про жодного Калеба…»

Каламутна, густа, брудно-кривава вода річки Хотлі плюснула над його головою й вдерлася до горлянки.

* * *

Вона вийшла з намету, аби ковтнути свіжого повітря. І тоді побачила його, як сидить поряд зі столом коваля.

— Ярре!

Він підвів на неї очі. У тих очах