Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

розумно. Чому дикуни вбивають людей? Бо замість бути з ними ввічливими й говорити їм «доброго здоров’я», як це роблю я, ті люди наставляють на них зброю. Я бувала серед різних дикунів, і навіть людожерів. Всі казали, що вони мене вб’ють. Але коли я з ними зустрічалася, я говорила — добридень! І вони були зі мною дуже чемні. А королі їхні завжди прагнули одружитися зі мною.

Сер Ґовард. Це мене не переконує, що ви тут безпечні, Сісілі. І я, звичайно, якомога перешкоджатиму вам зробити крок без охорони консула й надійної охорони.

Леді Сісілі. Мені не потрібна охорона.

Сер Ґовард. Але мені вона потрібна. А ви, гадаю, сподіваєтесь, що я супроводитиму вас?

Ренкін. Це небезпечно. Тутешні племена дуже дикі, і тут є оселі, куди ще не ступала нога християнська. Якщо ви вирушите без надійної охорони, перший ватажок, якого ви здибаєте, затримає вас і заверне, щоб його прибічники вас не вбили.

Леді Сісілі. О, як це чемно з його боку, містере Ренкін.

Ренкін. Він це зробить не ради вас, леді Сісілі, а ради себе. Султан може наразитися на великі неприємності від Англії, якщо вас уб’ють, а султан, щоб умиротворити англійський уряд, убив би цього ватажка.

Леді Сісілі. Але я завжди і скрізь мандрую. Я знаю, що тут тубільці мене не займуть. Вони мають такі приємні обличчя, і така тут мальовнича природа!

Сер Ґовард (до Ренкіна, з покірливим виглядом сідаючи знову). Можете собі уявити, містере Ренкін, чого варта розмова з жінкою, яка надпоривається перед зовнішністю негідників, що заливають ці порти. Чи можна тут мати яку-небудь охорону?

Ренкін. Тут є якийсь капітан Брасбаунд, що торгує вздовж узбережжя й інколи супроводить купецькі каравани в глиб країни. Як мені відомо, він служив під зверхністю Ґордона в Судані.

Сер Ґовард. Це звучить непогано. Але я хотів би довідатися про нього трохи докладніше, перш ніж звіритися на нього.

Ренкін. Я цілком згоджуюсь з вами, сер Ґоварде. Я пошлю по нього Фелікса Дрінквотера. (Плеще в долоні. Хлопчик-араб стає на дверях). Мулей, моряк іще тут? (Мулей киває головою). Скажи морякові, щоб він привів капітана. (Мулей киває головою й виходить).

Сер Ґовард. Хто такий Дрінквотер?

Ренкін. Аґент його або приятель; я сам цього не можу визначити.

Леді Сісілі. О, якщо його приятеля звуть Фелікс Дрінквотер, то його екіпаж, мабуть, складається з порядних людей: це таке чудове ім’я.

Ренкін. Ви його тут допіру бачили. Це мій новонавернений.

Леді Сісілі (в екстазі). Цей симпатичний чесний моряк!

Сер Ґовард (жахаючись). Як? Цей хуліган!

Ренкін (спантеличений). Хуліган? Ні, сер, він англієць.

Сер Ґовард. Дорогий містере Ранкін, я судив цього чоловіка за вуличний бешкет.

Ренкін. Він мені це казав. Боюсь, що він кепсько вихований. Але тепер він став на істинний путь.

Леді Сісілі. Звичайно. Те, що він так відверто зізнався вам, доводить це. Справді, Ґоварде, усі ці бідолахи, що ви їх судите, менш грішать проти суспільства, ніж суспільство проти них. Якби, замість засуджувати їх до суворої кари, ви приязно поговорили б з ними, то побачили б, що вони до вас дуже добре ставляться. (Обурюючись). Я не попущу, щоб з цього сердеги знущалися лише тому, що мати виховала його як хулігана. Справді, ніхто не міг бути чемніший від нього, коли він розмовляв з нами.

Сер Ґовард. Одне слово, ми матимемо охорону з хуліганів, а перед вестиме пірат. Чудово, прекрасно! Ви, мабуть, захоплюватиметесь їхніми обличчями, і я не маю сумніву, що вони захоплюватимуться вашим.

Дрінквотер виходить з дому разом з італійцем, одягненим у дуже поношене синє вбрання: старий альпійський капелюх; черевики його зав’язані уривками мотузка. Він зупиняється біля дверей, тоді як Дрінквотер підходить до леді Сісілі та сера Ґоварда.

Дрінквотер. Ваш покірний слуга. (До італійця). Марцо — сер Ґовард Геллем. (Марцо торкає капелюх). Мій товариш — італієць, леді. Наш кухар.

Леді Сісілі (привітно киваючи Марцо). Як ся маєте? Я люблю Італію, — в якій частині її ви народилися?

Дрінквотер. Він зовсім не народжувався в Італії, леді. Народився в Ґеттон-Ґарден. Він з тих італійців, що грають на катеринках, ось він хто! Капітан Брасбаунд вітає вас і чекає на ваші загади.

Ренкін. Ходімо до господи поговорити з ним.

Сер Ґовард. Я гадаю, що краще побачите його при світлі дня.

Ренкін. В такому разі не гаймо часу: смеркає тут надзвичайно швидко. (До Дрінквотера). Попросіть його вийти до нас сюди, містере Дрінквотер.

Дрінквотер. Гаразд, добродію. (Сісілі й Ренкін знову сідають, чекаючи капітана. Швидко сутеніє; на жовтогарячо-рожевий захід спадає морок).

Леді Сісілі (пошепки). Чи не робиться вам трохи моторошно, містере Ренкін? Цікаво, який він має вигляд?

Ренкін. Боюсь, що він не буде принадний, міледі.

У домі чути шум бійки, з дверей вилітає Дрінквотер, діставши, мабуть, тумака. Марцо прудко кидаєгься далі від дверей в бік сера Ґоварда.

Дрінквотер (веселим виглядом намагаючись замаскувати жорстоку образу та сильний біль). Проклятущі східці, через них спіткнувся (підносячи голос і ледве стримуючи стогін). Капітан Брасбаунд! (Відходить якомога далі від дому, стає ліворуч од Ренкіна. Ренкін встає назустріч своєму гостеві).

З дому виходить людина з оливковим видом, темними очима й волоссям південця. Йому років тридцять шість. Гарний, але понурий, темні, нахмурені брови; суворо стиснуті вуста; великі нервові ніздрі; обличчя трагічне. Людина без зайвих слів, без зайвих рухів, але людина значна. Загалом цікавий і навіть привабний, але непривітний. Він на мить зупиняється, хмурий, осяяний червонястим світлом, розглядаючи присутніх і звернувши чудний та погрозливий погляді на сера Ґоварда. Потім із деяким здивуванням та тривогою переводить очі на леді Сісілі. Нарешті він виходить на середину саду й підходить до Ренкіна, що, відколи він прийшов здивовано виглядає його і придивляється йому так пильно, що очі Брасбаундові спалахнуюгь, і він почуває себе зневаженим.

Брасбаунд. Ну, сер, надивились на мене досхочу?

Ренкін (здригнувшись, опановує себе). Прошу вибачити мою невихованість, капітане Брасбаунд. Ви напрочуд схожі на мого шкільного товариша, а проте всього перед десятьма хвилинами я говорив, що не можу пригадати рис його обличчя. Мені приверзлося, що він устав з могили, щоб відновити себе в моїй пам’яті.

Брасбаунд. Чого ви мене покликали?

Ренкін. Ми вас запросили в одній справі, капітане.

Брасбаунд. Хто це «ми»?

Ренкін. Це сер Ґовард Геллем, либонь, добре вам відомий — один з суддів її величности. (Знов втупляючи свої чудні очі в сера Ґоварда). Заступник вдів, оборонець сиріт!

Сер Ґовард (здивований). Я не знав, що