Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

сер Ґоварде. Але я був близький друг вашого брата Майлза, й коли він виїздив до Бразилії, я був серед тих небагатьох друзів, що проводили його. Ви там були також, якщо не помиляюсь. Я звернув особливу увагу, бо ви були Майлзів брат і я вас раніш не зустрічав. Ви ж не мали приводу звернути на мене увагу.

Сер Ґовард (згадуючи). Так, там був молодий друг мого брата, і це, либонь, були ви. Але його ім’я, якщо не помиляюсь, було Леслі.

Ренкін. Це був я, сер. Моє ім’я Леслі Ренкін, а ваш брат і я завжди звали один одного Майлз та Леслі.

Сер Ґовард (поважно). Ага! Тепер розумію. Я все ще можу звірятися на свою пам’ять, містере Ренкін, хоч деякі люди нарікають на те, що я стараюся...

Ренкін. А де ж тепер Майлз, сер Ґоварде?

Сер Ґовард (уривчасто). Хіба ви не знаєте, що він помер?

Ренкін (збурений). Ніколи про це не чув. Боже! Боже! Ніколи вже я його більше не побачу, а проте через такий довгий час я ледве-ледве можу згадати риси його обличчя. (Очі його спливають слізьми, чим він негайно здобуває симпатії леді Сісілі). Я дуже засмучений, дуже вражений.

Сер Ґовард (знизивши голос). Так, він недовго прожив і не повернувся до Англії. Уже тридцять років, як він помер у своєму маєткові в Вест-Індії.

Ренкін (здивовано). Його маєток! Майлз мав маєток?

Сер Ґовард. Так, містере Ренкін. Вік став там плантатором і розбагатів. Історія його маєтку надзвичайно цікава, — принаймні, мені як юристові.

Ренкін. Я волів би почути її заради Майлза, хоч я й не юрист, сер Ґоварде.

Леді Сісілі. Я ніколи не чула про те, що ви мали брата, Ґоварде!

Сер Ґовард (не дуже задоволений з цього зауваження). Мабуть тому, що ви ніколи мене про це не питали. (Повертаючись до Ренкіна привітніше). Я вам розповім цю історію, містере Ренкін. Коли Майлз помер, він залишив маєток на одному з вест-індських островів. Цим маєтком порядкував його аґент, спритний та хитрий чолов’яга. І що ж, сер, він утнув штуку, яка навряд чи минулася б йому навіть тут, у Марокко, де панує найбільш варварська з усіх сучасних цивілізацій. Він попросту привласнив собі маєток!

Ренкін. Адже ж існує закон!

Сер Ґовард. Закон, сер, на цьому острові, по суті, був у руках генерального прокурора та уповноваженого в справах державного скарбу. А обидва ці джентльмени були аґентові прибічники, отже, на острові не було жодного юриста, що міг би порушити проти нього справу.

Ренкін. Невже це можливо за наших часів у Британській імперії?

Сер Ґовард (спокійним тоном). О, цілком, цілком.

Леді Сісілі. Невже не можна було відрядити з Лондона якогось відомого адвоката?

Сер Ґовард. Безперечно, можна, заплативши йому пристойну суму, щоб винагородити його за покинуту в Лондоні практику: цебто, мабуть, більше того, що коштував маєток.

Ренкін. Отже, маєток був утрачений?

Сер Ґовард. Не назавжди. Нині він у моїх руках.

Ренкін. Як же ви повернули його?

Сер Ґовард (милуючись з власної спритности). Завдавши поразки цьому негідникові його ж таки зброєю. Багато років справа не посувалася, бо я мусив був завойовувати собі місце в світі. Але, нарешті, я його відвоював. Відбувши на дозвіллі подорож до Вест-Індії, я довідався, що цей шахрай-аґент виїхав з острова й доручив маєток іншому аґентові, призначивши йому, на своє лихо, дуже малу платню. Я з ним переговорив докладно, і він згодився вважати маєток моєю власністю. Злодюга опинився в такому самому становищі, в яке раніш він поставив меле. Ніхто на острові не порушив справи проти мене, а генеральний прокурор з уповноваженим у справах державного скарбу — і поготів: вони зважили на мій вплив у міністерстві колоній. Отже, я повернув маєток. Божий млин меле поволі, але добре, містере Ренкін!

Леді Сісілі. Ну, а я гадаю, що коли б я зробила це в Англії, мене посадили б до в’язниці.

Сер Ґовард. Можливо, якби ви не подбали за те, щоб відкинути звинувачення у співучасті. Коли ви хочете зробити щось проти права, Сісілі, то завжди спочатку радьтеся з добрим адвокатом.

Леді Сісілі. Так я і зроблю. А що буде, як ваш аґент надумається повернути маєток своєму старому негідникові-хазяїну?

Ренкін (глянувши на все око). Ви б цього воліли?

Сер Ґовард. Так. Криза, що її перед кількома роками зазнала вест-індська цукрова промисловість, спричинилася до щорічного дефіциту з цього маєтку, фунтів на сто п’ятдесят. Якщо я не зможу його незабаром продати або ви, містере Ренкін, не візьмете його як подарунок, то я просто кину його.

Ренкін (сміючись). Дякую вам, у нас у Шотландії досить таких маєтків... Сонце за вашою спиною, леді Сісілі, й ви не бачите розкішного видовища. Гляньте. (Встає й показує на море. Присмерк лягає швидко, як завжди в цих широтах).

Леді Сісілі (встає, щоб подивитися. Захоплено скрикує). О, яка краса!

Сер Ґовард (також підводиться). Що це за горби, отам на південному сході?

Ренкін. Це, так би мовити, аванпости Атлаських гір.

Леді Сісілі. Атлаських гір! Де жила чарівниця Шеллі! Ми завтра зробимо туди екскурсію, Ґоварде!

Ренкін. Це неможливо, міледі. Тубільці тут дуже небезпечні.

Леді Сісілі. Чому? Хіба хтось із мандрівників стріляв у них?

Ренкін. Ні. Але кожний з них вірить, що за вбитого невірного потрапить на небо.

Леді Сісілі. Та що ви, дорогий містере Ренкін! Адже англійці теж вірять, що потраплять на небо, якщо роздадуть усі свої маєтності бідним. Проте вони цього не роблять. Я зовсім цього не боюсь.

Ренкін. Але вони не звикли бачити жінку без покривала.

Леді Сісілі. Мені завжди легше порозумітися з людьми, коли вони бачать моє обличчя.

Сер Ґовард. Сісілі, ви говорите нісенітниці й самі це знаєте! Ці люди не мають жодних законів, що стримували б їх, а це значить, просто кажучи, що вони всі злодії та душогуби.

Ренкін. Ні, ні, це не зовсім так, сер Говарде.

Леді Сісілі (обурено). Звичайно, ні. Ви завжди думаєте, Ґорварде, що тільки страх перед смертною карою перешкоджає людям убивати один одного. Але як не мудро так думати. І як зле! Якби ці люди не були призначені для чого-небудь доброго, не були б створені, чи так, містере Ренкін?

Ренкін. Це, звичайно, довід, леді Сісілі.

Сер Ґовард. О, якщо ви лагодитесь заходити в богословську розмову...

Леді Сісілі. А чом би й ні? Богослів’я, гадаю, не менш заслуговує на пошану, ніж право. До того ж, я міркую цілком