Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра стиснула губи, її очі блиснули вдячністю, але страх не зник.

— Дякую, — тихо промовила вона. — Мені потрібен час, щоб розібратися.

Герман кашлянув, розриваючи тишу.

— Часу в нас небагато, — сказав він, його тон був сухим, але з ноткою підтримки. — Тож давай готуватися. Роботи вистачить.

Він повернувся й рушив до виходу, даючи їм мить. Кіра глянула на Максима, її погляд затримався, і раптом вона зробила крок ближче. Її рука торкнулася його плеча, і, перш ніж він встиг щось сказати, вона притиснулася до нього й коротко, але міцно поцілувала його. Максим завмер, його інстинкт кричав відштовхнути, але замість цього він мимоволі стиснув її плече у відповідь, тримаючи мить довше, ніж планував. Потім вона відступила, її очі блиснули сумішшю сміливості й збентеження.

— Якщо що… це нічого не значить, — швидко сказала вона, відводячи погляд. — Просто… дякую, що не вбив мене… тоді.

Максим хмикнув, його цинічна маска повернулася, але в грудях щось стиснулося.

— Не звикай, — відповів він тихо, але кут його губ злегка здригнувся.

Вони рушили за Германом, і тиша між ними гуділа від того, що сталося, але жоден не озвучив цього вголос.