Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я кліпнула, налякана гарячковістю в його голосі.

— Справді?

— Ненавиджу вечірки. Ненавиджу людей. Я все тут ненавиджу.

— Я думала… ти був… не те щоб щасливим, але…

— Я тут не на своєму місці, Аліно. Не кажи, наче не помітила цього.

Я не вірила. Мал усюди був на своєму місці.

— Ніколаї каже, тебе всі обожнюють.

— Я їх розважаю, — виправив мене Мал, — а це не одне й те ж. — Він повернув мою руку й торкнувся рубця на долоні. — Знаєш, я по-справжньому сумую за необхідністю тікати. Навіть за тим задрипаним пансіончиком у Кофтоні та за роботою на складі. Принаймні тоді я відчував, що роблю щось, а не просто марную час і збираю плітки.

Я схвильовано посовалася, раптом відчувши необхідність захиститися.

— Ти користуєшся будь-якою нагодою поїхати звідси. Не обов’яз­ково приймати всі запрошення.

Він витріщився на мене:

— Я тримаюся подалі, щоб захистити тебе, Аліно.

— Від чого? — недовірливо перепитала я.

Мал підвівся і неспокійно закрокував кімнатою.

— Як ти гадаєш, про що люди розпитують мене на королівських ловах? Що їх цікавить найбільше? Їм кортить знати про нас із тобою. — Хлопець повернувся до мене й озвався жорстоким глузливим тоном: — «А це правда, що ти дрючиш Заклинательку Сонця? А як це зі Святою? А її слабкість — трекери, чи вона тягне до ліжка всіх служників?» — Він схрестив руки на грудях. — Я тримаюся подалі, щоб зберегти дистанцію між нами, щоб зупинити плітки. Мені, напевно, взагалі не слід бути тут зараз.

Я обхопила коліна руками, міцніше притискаючи їх до грудей. Щоки у мене палали.

— Чому ти нічого не казав?

— А що я міг сказати? І коли? Я тебе більше майже не бачу.

— Я думала, тобі хочеться піти.

— Мені хотілося, щоб ти попросила мене залишитися.

У горлі виник клубок. Я розкрила рота, готуючись сказати, мовляв, нечесно, що я цього не знала. Та хіба це було б правдою? Можливо, я справді вірила, що Мал почувається щасливішим за межами Маленького Палацу. А може, просто переконувала себе в цьому, тому що так легше миритися з його відсутністю, адже за мною спостерігало і від мене чогось хотіло на одну людину менше.

— Вибач, — прохрипіла я.

Хлопець здійняв руки, наче хотів захиститись, і безпомічно опустив їх.

— Я відчуваю, як ти вислизаєш із моїх рук, і не знаю, як це зупинити.

У мене на очах набрякли сльози.

— Ми знайдемо якийсь спосіб, — пообіцяла я. — Виділимо більше часу…

— Річ не лише в цім. Ти змінилася, відколи наділа другий підсилювач. — Моя рука потягнулася до пут. — Коли ти розколола купол, коли говориш про жар-птицю… я чув твою розмову з Зоєю напередодні. Вона була налякана, Аліно. І тобі це сподобалося.

— Може, й була, — погодилася я, починаючи гніватися. Це відчуття було значно приємнішим за провину чи сором. — То й що? Ти й гадки не маєш, яка вона, що я пережила в цьому місці. Страх, відповідальність…

— Я знаю. Знаю. І бачу, як за це доводиться розплачуватися. Але ти сама це обрала. У тебе є мета. А я взагалі більше не знаю, що роблю тут.

— Не кажи так. — Я спустила ноги з ліжка і підвелася. — У нас справді є мета. Ми повернулися сюди заради Равки. Ми…

— Ні, Аліно. Ти повернулася сюди заради Равки. Заради жар-­птиці. Щоб керувати Другою армією. — Він постукав по сонцю на грудях. — А я повернувся сюди заради тебе. Ти — моя хоругва. Ти — мій народ. Та, схоже, це більше не має значення. Ти помітила, що ми вперше за кілька тижнів опинилися наодинці?

Нас накрило розумінням цього факту. Кімната здалася неприродно тихою. Мал зробив до мене непевний крок. А тоді двома стрибками опинився поруч. Обійняв однією рукою за талію, а другою торкнувся обличчя. Лагідно підняв мої вуста до своїх.

— Повертайся до мене, — попросив тихо.

Він притиснув мене до себе, та щойно наші губи зустрілися, я краєм ока помітила щось.

Позаду Мала стояв Дарклінґ. Я заціпеніла.

Хлопець відсахнувся.

— Що таке? — запитав він.

— Нічого. Я просто…

Я розгубилася. Не знала, що сказати. Дарклінґ досі був у кімнаті.

— Скажи йому, що бачиш мене, коли він тебе обіймає, — запропонував він.

Я міцно заплющила очі.

Мал опустив руки і відійшов від мене, стиснувши кулаки.

— Гадаю, це все, що мені потрібно було знати.

— Мале…

— Тобі слід було зупинити мене. Щоразу, стоячи тут, я виставляюся на посміховисько. Якщо не хочеш мене, так і скажи.

— Не засмучуйся так, трекере, — втрутився Дарклінґ. — На посміховисько можна виставити будь-якого чоловіка.

— Це не те… — запротестувала я.

— Справа в Ніколаї?

— Що? Ні!