Читати книгу - "Червоний РубІн , Arachne "

- Катаріна? – голос Мії тремтів від емоцій, але в ньому звучала тиха радість. - Ти прокинулася...

Катаріна лише слабо кивнула, її розум все ще залишався затуманеним. Їй потрібен був час, щоб згадати події останніх днів, але образ Андреаса – його обличчя, його дотику – сплив перед нею, пробуджуючи в ній хворобливі спогади.

При згадці про Андреаса обличчя Катаріни раптом змінилося, його риси спотворилися болем і тривогою. Вона тихо прошепотіла, наче боячись почути відповідь:

— Андреасе... Він... — слова застрягли в горлі, і сльози, які досі стримуються, почали текти з її очей, залишаючи мокрі доріжки на блідих щоках.

Міа відразу підійшла до неї, сіла на край ліжка і, взявши Катаріни за руку, постаралася заспокоїти її:

- Не хвилюйся, Катарино, - м'яко сказала вона. - Він живий, правда...

Катаріна подивилася на неї, вдивляючись у її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи це правда, або вона лише хоче її заспокоїти:

- Живий? - Перепитала вона, в її голосі звучала надія, перемішана з жахом. – Що з ним?

- Він непритомний, - відповіла Міа, намагаючись говорити якомога спокійніше. - Поки ще не прийшов до тями, він тяжко поранений і втратив багато крові, але він живий, - вона кивнула, ніби підтверджуючи свої слова. - З ним все буде гаразд.

Катаріна відчула, як її напруга повільно відпускає, м'язи трохи розслабилися, і вона ледь помітно кивнула, повторюючи:

- Він живий...

Сльози продовжували струменіти, але тепер вони несли в собі змішані почуття - радість і біль, страх і полегшення. Мія стиснула її руку міцніше, і Катаріна, відчуваючи тепло цього дотику, зрозуміла, що ще не все втрачено.

Через два дні, коли Катаріна нарешті змогла підвестися з ліжка, вона відчула, що має побачити Андреаса. Її тіло ще було слабким, нога хворіла при кожному кроці, але бажання переконатися, що він живий, що він дихає, було сильнішим за всі її фізичні страждання.

Вона тихо вийшла зі своєї палати, тримаючись однією рукою за милицю, а в другій руці акуратно підтримувала крапельницю. Кожен крок довгим коридором лікарні віддавався болем у нозі, але вона вперто рухалася вперед, з кожним кроком відчуваючи, як наростає тривога і нерішучість.

Шлях до його палати здавався нескінченним. Світло від ламп приглушено висвітлювало стерильні стіни, повітря було просякнуте характерним лікарняним запахом – сумішшю антисептиків та ліків. Навколо було тихо, лише звук її кроків і легке постукування милиці об підлогу порушували цю тишу.

Коли вона нарешті підійшла до дверей палати Андреаса, її кроки сповільнились. Вона зупинилася перед дверима, завмерла, поклавши руку на холодну металеву ручку. Усередині неї боролися суперечливі почуття. Її серце билося часто, у вухах стукала кров. Вона згадувала їх останні хвилини разом, його теплий голос, який назвав її "коханою". Ці спогади нахлинули на неї так сильно, що на мить її коліна підігнулися, і вона була змушена спертися на милицю, щоб не впасти.

Катарина глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїти свої нерви, але рука все одно тремтіла. Вона думала, що побачить його там, у ліжку, можливо, все ще непритомна, і страх, що він не розплющить очі, сковував її серце. "Що, якщо я не готова? Що, якщо він ..." - думки крутилися в її голові, змушуючи її вагатися.

Але потім вона рішуче підвела голову, згадавши, як він загороджував її собою, як незважаючи на поранення, продовжував захищати її. Він назвав її "коханою", і це слово досі звучало в її душі, даючи сили. Вона витерла сльози, що підступили до очей, і стиснула зуби. Нарешті, зібравши всю свою рішучість, вона міцно стиснула ручку і, повільно натиснувши, відчинила двері.

Андреас лежав на лікарняному ліжку, майже повністю прихований під шарами бинтів та проводів. Його груди ледь помітно піднімалися і опускалися, свідчивши про слабке дихання, підтримуване кисневою маскою, що щільно прилягає до його обличчя. Бліда шкіра його обличчя, здавалося, зливалася з білизною подушки, де він лежав. Темні тіні під очима говорили про його виснажений стан, а кожен його м'яз, кожен нерв здавався зануреним у глибокий, важкий сон.

Його руки, що лежали вздовж тулуба, були нерухомі. На лівому зап'ясті виднілися медичні браслети, а трубки крапельниці входили до його вени, повільно живлячи його організм ліками. Проводи, що вели від його грудей і голови до моніторів, стежили за його станом, видаючи ритмічні звуки, які єдині порушували тишу в палаті.

Палата була освітлена приглушеним світлом, надаючи їй атмосфери затишку, незважаючи на всю стерильність навколишнього простору. М'яке світло настільної лампи поряд з його ліжком висвітлювало її обличчя, коли вона обережно підійшла до нього, не бажаючи розбудити його або потривожити його сон, яким би глибоким він не був. На стінах висіли однотонні картини з пейзажами, але її погляд був прикутий до нього.

Вона присунула стілець до ліжка, її рухи були повільними і обережними, наче вона боялася потривожити цей тендітний момент. Сівши поруч, вона довго вдивлялася в його обличчя, намагаючись вловити хоч найменший рух, але його очі залишалися закритими, а вираз обличчя — безтурботним, як у людини, зануреної в глибокий сон.

Її руки тремтіли, коли вона обережно взяла його за руку. Його пальці були холодні й нерухомі, але вона міцно тримала його руку, наче хотіла передати йому трохи свого тепла. Серце її стислося від болю, бачачи його в такому стані, але вона змусила себе говорити, хай і тихо, ледь чутним голосом.

"Андреас," - прошепотіла вона, її голос тремтів від емоцій. "Я тут з тобою, все буде добре. Ти обов'язково видерешся..."

Її очі сповнилися сльозами, але вона продовжувала тримати його за руку, ніби це могла б бути остання нитка, що пов'язує його з життям. Весь її світ звузився до цієї палати, до людини, яка лежала перед нею, між життям і смертю, і до цієї надії, що вона розплющить очі і знову побачить її.

У палату тихо ввійшов доктор Ларсен, високий чоловік середнього віку з коротким, трохи посивілим волоссям і добрими, але строгими сірими очима. Його обличчя висвітлювала м'яка, підбадьорлива усмішка, яка, здавалося, казала, що він не раз бачив подібні ситуації і готовий зробити все можливе, щоб допомогти.