Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Фактично через п'ять хвилин сиджу в комфортному та теплому авто, яке везе мене до Липовського. Вологими серветками з ароматом полуниці витираю зі щік розмазану туш. Я вже не плачу, але досі гірко.

Мене ніхто так сильно не ображав… Хоча, напевно, зараз набагато гірше Діані. Петро мені ніхто, а для неї він кохана людина, яка так «чудово» виразилася про неї.

Гадаю, що це крах для їхніх стосунків. Вважаю, що ця перерва стане вічною. І, либонь, на краще. Таке пробачити неможливо… Я б точно ніколи не відпустила таку образу…

Тягнуся до телефону, де висить коротке повідомлення від Інни.

- Де ти?

- Я їду додому, - відписую їй.

- Добре, бо я тебе шукала та стала переживати, коли не знайшла.

- Діана вигнала Петю? – цікавлюся у неї.

- Так. Вона дала йому ляпас та сказала, що вечірка завершена. Зараз усі розходяться.

Діана дала ляпас. Це, мабуть, чудове видовище. Я криво усміхаюся та уявляю дану виставу. Гучний ляскіт, який стирає з обличчя красеня задоволення. А так і треба цьому покидьку! Придурка шматок!

-  Вона правильно зробила. Він мав отримати покарання, - відписую Інні та закриваю наше листування.

Дивлюся на екран та відкриваю переписку з Олександром та тільки зараз розумію, чому він подумав, що я п'яна - написала повідомлення з такою великою кількістю одруківок, що цілковитий жах. Помилка на помилці, а деякі слова зовсім незрозумілі.

Ховаю телефон та заплющую очі, а відкриваю їх тільки тоді, коли опиняюся біля офісу Липовського, та водій відчиняє мені двері, подаючи руку.

Я одразу виходжу. Перед моїми очима стоїть велетенська будівля, що вражає розмірами.

- Мені сказали провести вас всередину, - мовить водій, зачиняючи двері.

Хитаю головою, а далі крокую за ним. Снігопад продовжується. На землі лежить уже чимало сріблястої краси, що коли йду то залишаються сліди, але їх одразу припорошує нова порція сніжинок. Ховає мою присутність.

Попри гіркий осад, то від цієї погоди стає якось радісно. Одразу згадується безтурботне дитинство, де я та Валерій постійно чекали зими, а точніше багато снігу, щоб зліпити снігову бабу та досхочу накататися на ковзанці. Звісно ввечері потім отримували від бабусі, бо приходили наскрізь мокрі, але несамовито щасливі.

Водій проводить мене всередину офісної будівлі, де одразу передає в руки іншому чоловіку. Зі зовнішнього вигляду, то розумію, що це охоронець. Який зі свого боку веде мене величезним світлим холом до ліфта та каже:

- Сімнадцятий поверх. Коли вийдете, то йдіть прямо коридором до кінця, і там будуть двері - вам туди. Олександр Іванович вас чекає.

- Дякую, - мовлю я та заходжу в просторий ліфт, який після натискання на циферку "17"стрімко зачиняється та ракетою здіймається догори. Летить.

І ось я на потрібному поверсі. Вперше опиняюся на роботі Липовського. Мене зустрічає стильний та порожній офіс. Із цікавістю розглядаю його перші секунди, а там йду довгим коридором та слухаю, як цокотять мої підбори. Вони пронизують світлі стіни - цок, цок, цок…

Через хвилину доходжу до дверей. Хочу взятися за ручку, але вони відчиняються. Переді мною стоїть Липовський. Напевно, він почув дзенькіт моїх підборів.

- Заходь, - пропускає до свого кабінету, відступаючи в сторону.

Я проходжу повз та розщібую два верхні ґудзики, адже починає ставати спекотно, бо тут дуже  тепло.

- Сідай на диван, - спокійно ллються за спиною слова Олександра. - Мені дещо треба роздрукувати, а після цього поїдемо.

- Добре, - вмощуюся на червоний шкіряний диван та також обходжу очима приміщення, яке є його кабінетом.

Тим часом чоловік сідає за великий чорний стіл та активно клацає мишкою, а після останнього клацу починає гудіти принтер, та голос Липовського.

- Розповідай, хто тебе образив та як.

Мені не дуже хочеться згадувати події, але коротко мовлю про ситуацію. Під час розповіді дивлюся собі на нігті. Не підіймаю голову, а коли завершую, то чоловік невдоволено каже:

- Дізнайся у своєї подруги прізвище того козла, бо кожного Петра буде проблематично перевіряти.

- Для чого? - обертаюся до Олександра, який складає папери в чорну теку.

- Треба йому трохи язика підрізати, - навіває його відповідь на мене страх, що аж нутрощі холонуть.

- У сенсі? – злякано питаю.

- Та не в прямому… Але треба провчити. Він не мав жодного права говорити про тебе подібні речі. Я не знаю, яка там твоя подруга, але подібні слова у твою сторону велика образа.

Я мовчу, спостерігаю за його акуратними рухами.

- А я зі свого боку нікому таке не дозволю, - продовжує. - Він має відповісти за це та крапка. І навіть, Адо, не сперечайся зі мною…

- Можливо, я не повія, - тихо лепечу. - Але точно, що тимчасова утриманка з такими функціями.

Блим. Очі Липовського причіплюються до мене. Відриваються від теки. Я це помічаю та відчуваю. Бачу невдоволення, яке транслює в мою сторону, а далі адресує суворо, але не агресивно: