Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

На душі було важко, нудно, гидко. Надія потихеньку танула.

Наступні кілька днів я продовжував обходити одну за одною ветеринарні аптеки, продовжував навідуватись у притулок, але мої дії не мали успіху. Я не знаходив Ліку.

Я майже зневірився.

У якийсь момент з'явилася страшенно болюча думка, що можливо варто припинити шукати. Якщо вона так спритно ховається, так ретельно уникає мене, може, я їй не потрібен? Може, все це не просто. Може краще буде дати їй спокій? Може, я не підходжу їй. Їй – такій живій, чесній, добрій. Справжній… Не потрібен такий як я, - марний, скалічений, недолугий фрик…

Через два тижні марних пошуків, роздумів, жалю і самобичування я зовсім погас. Я навіть більше не відчував болю. Болю не було. Тільки щось залізне, наче чийсь сталевий кулак, в'їдаючись залізними пальцями в грудну клітку, м'яв зсередини. Безперервно. Стискав, скручував нутрощі, розносячи по тілу неприємну слабкість і якесь отупіння.

Згодом відчай змінився зневірою – гіркою, тягучою, поїдаючою зсередини. І це було навіть гірше за біль. Біль надавав сил, мотивував до дій, а зневіра - сил позбавляла. Притискала до землі. Висмоктувала життєві соки краплю за краплею.

Я намагався боротися з ним. Щось робив, займав себе. Я навіть знову почав бігати. Так, просто, щоб переключитися. Навіть відчути себе жалюгідним, покаліченим кульгавим, було краще, ніж це порожнє, сіре, в'язке нічого.

Біль у нозі, що спочатку прострілював з кожним важким кроком, тверезив. Зосереджував на собі. Вперше за все своє життя я був радий йому. Я просто чекав його. Чекав на кожну нову пробіжку, на якій я міг би себе знову змучити, щоб знову відчути…

Тільки й ці рятівні самокатування тривали недовго: як і обіцяли лікарі, нога з кожним новим навантаженням боліла все менше, звикала, відновлювалася. І мені б порадіти з цього факту, але радіти я ніби розучився.

Я взагалі перестав бачити фарби. Все ніби померкло, витончилося, втратило смак.

І справа вже була навіть не в Ліці. Точніше, не тільки в ній.

Я застряг, зациклився, потонув у страшній, болісній ідеї, що мені в моєму убогому існуванні просто не дозволено отримувати те, що хочеться. Десь щось зламано у самому проекті. Не закладено саму можливість жити нормальним, хорошим життям. Мені не дозволено тримати в руках те, що мені дорого. Мені не дано займатися тим, що для мене є важливим.

Життя кидало мені жалюгідні огризки – крихітні шматочки щастя, дозволяло їх спробувати, скуштувати, а потім безжальною жорсткою рукою відбирало. І що б я не робив, як би не намагався, як би не ліз зі шкіри, мені не вдавалося їх повернути.

Я їх не заслуговував, мабуть.

Я не заслуговував на щастя. Справжнього, чистого.

Мені були доступні лише замінники, його жалюгідні підробки. Я міг і далі грати роль душі компанії, збирати тусовки, намагаючись розчинитись у натовпі, щоб не почуватися таким самотнім. Міг і далі довбатися травою, вірячи, що це безпечно, не викликає звикання, та й взагалі я просто це люблю. Тільки тепер я знав, встиг дізнатися, що любити – це інше. Любов– це задоволення, передчуття, радість, бажання. А наркотики та дурні марні тусовки – це лише короткочасний самообман, спосіб втекти з остогидлого, нудного, жорстокого світу. Спосіб хоча б на хвилинку відчути себе важливим, необхідним. Живим.

У цих думках я плавав, наче в смердючій густій масі, захлинався, тонув. І хто знає, до чого б я зрештою прийшов, якби одного з таких сумних вечорів не пролунав дзвінок Кіри.

- Ваня ... - Почала дівчина, незвично тихим і наче розгубленим голосом. - Як ти?

- Нормально. - буркнув я без ентузіазму, не розуміючи мети її дзвінка, і бажаючи якнайшвидше закінчити розмову, що ледь почалася. Говорити з кимось, і тим більше з проникливою Кірою, мені не хотілося. Не хотілося, щоб вона зрозуміла, в якому я лайні.

- Ти все ще шукаєш Ліку? - З дивним зітханням спитала дівчина.

Почуте ім'я боляче різануло слух, стискаючи горлянку. Я злякано мотнув головою, подивився в телефон. Мені не почулося?

– Що? - хрипко перепитав я, незрозуміло моргнувши. – Так, шукаю. Але ти сказала, що не знаєш…

- Так, сказала. - Перебила мене дівчина, і через час зітхнувши додала. – Так треба було.

- Що? - Я навіть підстрибнув на місці, почувши її заяву.

Це було схоже на удар. Хльосткий. Прямо в сонячне сплетіння. Заболіло так сильно, що я ледь не зігнувся навпіл.

Що, чорт забирай?! Значить, вона знала?! Вона знала, де Ліка ще тоді, у перші дні, коли я дзвонив їй? Знала і збрехала?!

Мені ніби дах зірвало від обурення, але Кіра продовжувала говорити, як ні в чому не бувало.

- Так, пробач. Ліка дуже просила ... - Протягнула дівчина, проте в голосі її не було чути жалю. Вона вважала, що вчинила правильно.

- Та щоб тебе, Кіро! - Загорлав я, схоплюючись на ноги, і починаючи ошелешено носитися по кімнаті, не знаючи за що хапатися і куди оговтіло мчати. - Як ти могла?! Ти знаєш її всього якихось пару днів ... а зі мною знайома роки. Роки, Кіро! Я просив у тебе допомоги.

- Не кричи, - спокійно відповіла дівчина, - я знаю. Але я повторюю: так треба було. Вам обом потрібен  був час.