Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Для мене було б величезною честю пройтися з тобою поруч, моя панно, але боюся, що це буде непристойно. Адже я стороння для тебе людина, — відповів він.

— Але ти козак! Ти нікого й нічого не боятися! — капризно відповіла Гаяне. — Хіба не говорять про вас, що ви шайтани! Ти не боягуз, отже, провести мене!

— То ми нікого й нічого не боїмося, крім одного, що можемо скомпрометувати жінку, а це для нас безчестя, — твердо відповів Тимофій. Він починав дратуватися від такої настирливості.

— Ти... — Гаяне наморщила чоло, згадуючи потрібне слово, — лицар, і по вашому звичай мусиш виконувати все, що вимагати від тебе твоя пані! — не вгамовувалася дівчина. — Інакше це для тебе... — вона знову запнулася, згадуючи, як вимовляється слово, — ганьба! Так, ганьба й безчестя відмовити пані!

— Звідки ж такі пізнання про лицарську честь? — єхидно встряв у розмову Тиміш, допомагаючи своєму приятелю вийти з цієї ситуації. — Та й ти не його пані, тож нічого від нього вимагати не можеш!

— Гаяне! — різкий окрик змусив усіх здригнутися.

Служниця Гаяне злякано шарахнулася, а потім забігла за спину своєї панночки. На щастя для Тимофія, звідкись з’явилася Айбану, дружина Аветика. Вона щось швидко і гнівно татарською мовою говорила дочці. Гаяне знітилася та, опустивши голову, пішла геть. Але однаково, проходячи повз хлопців, зухвало підняла очі на Тимофія. «А дідько б ухопив цю дівку! — зло подумав він. — Прилипла, наче реп’ях до свитки! Ще подумають про мене й неї казна-що та змусять одружитися?!»

— Ти, козаче, думай, що робиш і з ким говориш! Тут тобі не Вкраїна! — гнівно сказала Айбану.

Тимофій уже знав, що вона була українкою, тому не здивувався.

— Помилуй, матінко! Хіба я міг виявити неповагу до твоєї дочки, коли я поважаю її батьків? Просто не міг же я не відповідати на запитання панни. Це було б нечемно з мого боку, — з досадою виправдовувався він.

— Нечемність не нечемність, а все-таки тримайся від неї подалі. Де це ви були? — запитала Айбану, окинувши поглядом молодих козаків.

— Ми ходили в монастир, — відповів Тиміш, який зі сміхом спостерігав усю цю сцену: і справді кумедно, як дівчина чіпляється до його приятеля, а її матінка розпікає ні в чому не винного хлопця.

Темні очі жінки стали сумними.

— Звідки ви родом? — зненацька запитала вона.

— Я з Чигирина, — відповів Тиміш.

— А я з Подільського воєводства, — ухильно відповів Тимофій.

Айбану стрепенулася, у її очах промайнула радість.

— Отже, ми з тобою з одного краю. Адже я теж народилася в Поділлі.

Тимофій усміхнувся — виявляється, приємно зустріти на чужині земляка, та ще й зі свого рідного краю.

— Ти, козаче, як ще підеш до храму Божого, то помолися про грішну душу раби Євдокії. Прошу тебе, помолися про мене! — з несподіваною тугою й болем попросила Айбану.

— Але хіба ти, матінко, не мусульманка? — здивувався Тимофій.

Жінка похитала головою.

— Мене вкрали з дому татари, коли виповнилося п’ятнадцять років. Чоловік купив мене на невільничому ринку Кефе. Узяв у дім невільницею, а згодом одружився зі мною через дітей. Інакше наші з ним діти були б тумами[81], а він цього не хотів. Однак він не запитував про те, чи хочу стати мусульманкою. Дав мені інше ім’я. Айбану означає дівчина, що подібна до місяця, — зітхнула жінка. — Відтоді життя моє змінилося — мене теж почали вважати мусульманкою, але я не відрікалася від Христа. І розповідати про це було небезпечно — це загрожувало бідою передусім моєму чоловікові. Адже він приховував те, що я колись була рабинею, та ще й іслам не прийняла. Ось так і прожила все життя тут, не сміючи ввійти до Божого храму.

Обличчя її не було видно за чадрою, але Тимофій побачив, що очі жінки наповнилися слізьми. Айбану відвернулася.

— Добре. Ідіть із Богом! І запам’ятай, козаче: тримайся від Гаяне якнайдалі, — строго наказала Айбану і, швидко розвернувшись, розчинилася в юрбі перехожих, а Тимофій із полегшенням зітхнув.

— Тепер матінка вгамує Гаяне, — весело зареготів Тиміш. — Вона ж тобі проходу не дає. І як це в тебе виходить, Красунчику, що дівки просто липнуть, неначе мухи до меду? Тобі вже не одна татарка вслід подивилась, поки ти вулицею ішов.

— Знаєш, Тимоше, іноді це дуже ускладнює життя. Ось як, наприклад, трапилося зараз, — відповів Тимофій.

— Ні, ну все ж таки? — не вгамовувався Тиміш. — Слово ти яке знаєш, чи що? Ти й мене навчив би!

— Та що! Помічай не лише вроду їхніх облич, а ще й красу їхніх душ, і в тебе все вийде, — відповів Тимофій і досадливо покрокував до будинку Аветика.

На щастя, під впливом матері Гаяне залишила свої домагання й більше не з’являлася на шляху Тимофія. Тепер він зміг спокійно переміщатися будинком, адже не боявся наштовхнутися на заповзятливу дівчину. Щоправда, козацьке посольство недовго затрималося в Бахчисараї. Здобувши від хана завірення в дружбі й допомозі, а також багаті подарунки, козаки зібралися в дорогу.

Одначе перед поверненням на Січ, з Тимофієм трапилася ще одна пригода, пов’язана з