Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

витягнений гачкуватий наконечник. — Виробив цю цяцьку ремісник, завдяки цій продукції утримуючи чисельну родину, чимало допомагаючи тим самим і розвитку дрібного підприємництва, а тому й загальному добробуту й усіхньому щастю. А спосіб, за допомогою якого ота чудасія тримається в людських кишках, точно захищено патентом. Хай живе прогрес.

Він недбало викинув закривавлену залізячку в цебро, глянув на пораненого, який під час промови встиг зомліти.

— Зашити й прибрати, — кивнув. — Як буде мати щастя, то виживе. Давайте наступного в черзі. Того, із розрубаною головою.

— Той, — спокійно відізвалася Марті Содерґрен, — звільнив чергу. Мить тому.

Расті втягнув і випустив повітря, без зайвих коментарів відійшов від столу, став над пораненим графом. Руки мав замазані, фартух — забризканий кров’ю, наче різник. Даніель Етчеверрі, граф Гаррамон, зблід іще більше.

— Ну, — просопів Расті. — Черга вільна, графе. Давайте його на стіл. Що ми тут маємо? Ха, від цього суглоба нічого не залишилося, що можна було б рятувати. Каша! М’язга! Чим то ви, пане графе, там б’єтеся, що воно так розбиває кістки? Ну, то трохи поболить, ясний пане. Трохи поболить. Але прошу не боятися. Буде точнісінько, як у битві. Джгут. Ніж! Ампутуємо, ваша милосте!

Даніель Етчеверрі, граф Гаррамон, який до тієї пори зберігав героїчний вираз, завив, наче вовк. До того, як він стиснув від болю щелепи, Шані швидким рухом сунула йому в зуби паличку з липового дерева.

* * *

— Ваша королівська величносте! Пане конетабле!

— Кажи, чоловіче!

— Добровольчий гуфець і Вільна Компанія тримають перемичку біля Золотого ставу… Ґноми й кондотьєри стоять твердо, хоча скривавлені страшенно… Кажуть, «Адью» Панґратта вбито, Фронтіно вбито, Юлію Абатемарко вбито… Усі, усі вбиті! Хоругву доріанську, що йшла їм на допомогу, відрізано…

— Резерв, мосьпане конетабле, — сказав тихо, але чітко Фольтест. — Якщо хочете знати мою думку, то час на введення резерву. Нехай Бронібор веде на Чорних свою піхоту! Зараз! Тепер! Інакше розріжуть нам стрій, а це означатиме кінець.

Ян Наталіс не відповів, уже здалеку помітивши наступного вістового, що гнав до них коня в плямах піни.

— Віддихайся, чоловіче. Віддихайся й кажи складно!

— Прорвали… фронт… ельфи з бригади «Вріхедд»… Пан де Рюйтер переказує вашмосцям…

— Що він переказує? Кажи!

— Що час рятувати життя.

Ян Наталіс здійняв очі до неба.

— Бленкерт, — сказав він глухо. — Нехай прийде Бленкерт. Або нехай прийде ніч.

* * *

Земля навколо намету задудоніла від копит, тканина, здавалося, аж роздулася від криків та іржання коней. До намету увірвався солдат, слідом за ним — два санітари.

— Люди, втікайсі! — ричав солдат. — Рятуйсіся! Нільфгард наших б’є! Смерть! Смерть! Поразка!

— Клема! — Расті відхилився від цівки крові, що енергійним і живим фонтаном била з артерії. — Затиск! І тампон! Затиск, Шані! Марті, зроби, як твоя ласка, щось із цим кровотоком…

Хтось поряд із наметом завив по-звірячому, коротко й обірвано. Кувікнув кінь, щось із брязкотом і гуркотом гепнулося на землю. Арбалетна стріла з тріском пробила полотно, сикнула, вилетіла з протилежного боку, на щастя, досить високо, аби загрожувати пораненим на ношах.

— Нільфгаааард! — крикнув солдат знову високим, тремтячим голосом. — Пани фельшери! Не чуєсі, цо кажу? Нільфгард прорвав королівські лінії, іде й мордує! Утікайсі!

Расті відібрав у Марті Содерґрен голку, наклав перший шов. Оперований уже якийсь час не рухався. Але серце билося. Було це помітно.

— Я не хочу вмирааати! — дер горлянку хтось із притомних поранених.

Солдат вилаявся, скочив до виходу, раптом крикнув, упав назад, бризкаючи кров’ю, звалився на землю. Іола, яка стояла навколішки біля нош, підвелася на ноги, відступила.

Раптом стало тихо.

«Погано, — подумав Расті, побачивши, хто входить до намету. — Ельфи. Срібні блискавки. Бригада “Вріхедд”. Славетна бригада “Вріхедд”».

— Лікуємо, ага, — ствердив факт перший з ельфів, високий, із довгим, вродливим, виразним обличчям і з великими волошковими очима. — Лікуємо, так?

Ніхто не відізвався. Расті відчув, як починають тремтіти в нього руки. Швидко віддав голку Марті. Побачив, як лоб та перенісся Шані стають білими.

— Це ж як? — сказав ельф, зловороже тягнучи слова. — То навіщо ми там, на полі, їх ранимо? Ми там, у битві, завдаємо ран для того, аби від тих ран помирали. А ви лікуєте? Я бачу в цьому абсолютну відсутність логіки. І конфлікт інтересів.

Він згорбився та майже без замаху всадив меча в груди пораненого на ношах, найближчих до входу. Інший ельф приколов другого пораненого. Третій поранений, притомний, намагався стримати укол лівою рукою та нашвидкуруч перебинтованою куксою правої.

Шані крикнула. Тоненько, пронизливо. Заглушаючи важкий, нелюдський стогін мордованого каліки. Іола, кинувшись на ноші, закрила собою наступного пораненого. Обличчя її побілішало, наче полотно пов’язки, губи мимоволі почали тремтіти. Ельф примружився.

— Va vort, beanna! — гавкнув. — Бо проб’ю тебе разом із тим д’ойне!

— Геть звідси! — Расті в три кроки опинився поряд з Іолою, затулив її. — Геть із мого намету, вбивце! Геть туди, на поле. Там твоє місце. Серед інших убивць. Можете повбивати там один одного, як така ваша воля! Але звідси геть!

Ельф глянув униз. На пузатого половинчика, що тремтів від страху й маківкою кучерявої голови сягав йому трохи вище поясу.

— Bloede Pherian, — просичав. — Людський прислужнику! Відійди!

Другий з ельфів підскочив, пхнув хірурга держаком шпонтона. Расті впав на коліна. Високий ельф грубо скинув Іолу з пораненого, здійняв меч.

І завмер, побачивши на чорному згорнутому плащі під головою пораненого срібне полум’я дивізії «Дейтвен». І знаки полковника.

— Yaevinn! — крикнула, вриваючись у намет, ельфійка з темним, заплетеним у кіски волоссям. — Caemm, veloe! Ess’evgyriad a’Dh’oine a’en va! Ess’ tedd!

Високий ельф іще мить дивився на пораненого полковника, потім глянув на мокрі від жаху очі хірурга. Потім розвернувся на п’ятці й вийшов.

З-за стіни намету знову долинули тупіт, крики та дзвін заліза.

— Дави Чорних! Бий-убивай! — кричала тисяча голосів. Хтось завив по-звірячому, виття перейшло в жахливе хрипіння.

Расті спробував підвестися, але ноги його не слухали. Як і руки.

Іола, яку били сильні спазми ледь стримуваного плачу, скрутилася на ношах пораненого нільфгардця. У формі зародка.

Шані плакала, не намагаючись приховувати сліз. Але тримала гаки. Марті спокійно шила, тільки губи її рухалися в якомусь німому, безголосому монолозі.

Расті, усе ще не в силах звестися, усівся. Знайшов поглядом очі скорченого, затиснутого в кут намету санітара.

— Дай-но мені ковток горілки, — сказав із зусиллям. — Тільки не кажи, що не маєш. Знаю я вас, шельм. Завжди маєте.

* * *

Генерал Бленгайм Бленкерт звівся в стременах, витягнув, наче журавель, шию, прислухаючись до відголосків битви.

— Розвернути стрій, — наказав командирам. — А за тим пагорбом відразу переходимо