Читати книгу - "Війни Міллігана"

Біллі вийшов у загальну кімнату та сів за стіл, чекаючи на охоронців. Приблизно о 9:30 почувся дзвін ключів та гучне клацання підборів на важких черевиках. Біллі всміхнувся. Двері в кімнату різко відчинились, і охоронець гаркнув:

— Мілліган! Обшук!

Той знизав плечима, підійшов до дверей своєї кімнати і жестом запросив їх усередину. Охоронці хотіли, щоб він теж зайшов і був свідком обшуку своїх речей, але він відмовився.

— Слухайте, мавпи, я чудово знаю, що ви тут робитимете. І швидше п’явка крикне, аніж я буду при цьому присутній.

— Ну й бундючний же ти вилупок!

Їм довелося покликати соціальних працівників. Ті спостерігали, як охоронці викидають з кімнати його одяг та все перетрушують. Один з них скинув на підлогу принтер і штурхонув його ногою за двері.

— Агов, обережніше з обладнанням! — гукнув Біллі.

— Ми це конфіскуємо, — охоронець видрав кабелі з монітора й системного блока.

— Якщо щось зламаєте — ви за це заплатите. Я купив усе за власні кошти.

Вони викидали з кімнати геть усе — шукали дискети. Один з охоронців підняв три порожні коробочки з-під дискет.

— Де дискети?

— Я відправив їх поштою, — кинув Біллі.

Звісно, він не міг відправити їх посеред ночі, але охоронцям у голову така думка не прийшла. Насправді ж він усе заховав у загальній кімнаті.

— А нащо ви забираєте одяг? — спитав він.

— Ти становиш загрозу для безпеки, — відповів охоронець.

— Так а що я зробив? Я сидів собі спокійно і дивився телевізор.

— Вочевидь, щось зробив, якщо ми тут, — відрізав охоронець. — Там усі просто збісилися. Ти знов будеш під цілодобовим наглядом.

У якості покарання його знов перевели в кімнату під особистим цілодобовим наглядом. Представники адміністрації прийшли лише після обіду, і охоронці привели Біллі в оглядову кімнату на зустріч з доктором Лінднером, доктором Закманом, особистим помічником Памели Гайд, головною медсестрою — загалом, усією верхівкою Департаменту.

— Ви розумієте, що вас можуть звинуватити у федеральному злочині та порушити кримінальне провадження?

— Я пацієнт психіатричної лікарні, — знизав він плечима. — Що вони зі мною зроблять? Закриють мене в лікарні?

Біллі вже навчився грати в їхню гру.

— Ми можемо зробити твоє життя абсолютно жалюгідним. Перевести тебе назад у Дейтон. Або ж можемо порекомендувати суду передати тебе під юрисдикцію виправної системи і потім кинути за ґрати.

— Стривайте! — розлютувався він. — У мене цей комп’ютер вже кілька місяців! Ви думаєте, я на ньому в ігри грав, чи що? Тільки уявіть, яку інформацію я міг отримати. Виявляється, ви платите якійсь привілейованій компанії по 11,90 долара за порцію їжі. А як щодо компаній, які встановили тут торговельні автомати? У вас же з ними особливі домовленості, чи не так? А скільки коштує доставка продуктів харчування з Дейтона? Не буду вже казати про особисті файли персоналу…

Вони обмінялися поглядами.

Видаючи цю інформацію, він розумів, що насправді вони не можуть знати, що саме він встиг зробити з їхньою базою даних. Усе це він дізнався після уважного вивчення одного з рахунків. Судячи з їхньої реакції, усі його висновки були правильні. Тепер треба їх переконати, що все сказане — лише невелика частина відомих йому фактів, тож він натякнув, що знає не лише про роздуті рахунки та незаконні домовленості, а й зламав найважливішу їхню базу — базу даних медичних записів пацієнтів.

— У вас більш ніж вісімдесят три тисячі психічнохворих пацієнтів — це лише в огайському Департаменті психічного здоров’я. Усі їхні особисті дані займають більш як сто сорок мільйонів мегабайтів у архівній базі даних, — звісно, він не встиг дістатися до цих файлів, але ж вони не знали, що він блефує. — Ви стоїте тут і вчите мене жити за допомогою вашого персоналу, а в більшості з ваших наглядачів і охоронців кримінальне минуле. Думаю, журналістів це зацікавить. Тож я не просто вимагаю замінити мій особистий комп’ютер, а й хочу, щоб надалі ви дотримувалися своєї частини домовленості і влаштували для мене незалежний огляд експерта зі СМО за межами штату. Крім того, у випадку, якщо мене визнають здоровим і безпечним для оточення, — ви маєте порекомендувати суду випустити мене на свободу, як ми і домовлялися.

Біллі знав, що судді в Огайо найчастіше ухвалюють те рішення, яке їм радить Департамент психічного здоров’я, адже в цієї установи бюджет у 440 мільйонів доларів, що робить її наймасштабнішою установою штату. Ці бюрократимозкоправи мали серйозний політичний вплив, і мало хто з суддів ризикував вступати з ними в суперечку. І цього разу Біллі мав намір скористатися їхньою впливовістю та змусити їх себе поважати.

Вони вийшли для наради і скоро повернулися з усмішками на обличчі.

— Містере Мілліган, у вас є хвилинка?

— Звісно, — він кивнув на свого особистого охоронця. — А моя горила теж має все слухати чи, може, дотримуватимемося права на медичну конфіденційність?

— Так-так, заберіть його наглядача.

Біллі бачив, що вони налаштовані на переговори.

— Нас вразило те, що ви змогли зробити все це без сторонньої допомоги. У вас приголомшливі здібності до навчання. Варто спрямувати такий потенціал на щось корисне.

— У в’язниці це буде важкувато.

— Ні-ні-ні. Ми дотримуватимемося плану. Нам порадили продовжувати обраний шлях, тож ми поговоримо з Шейлою Портер. Для початку ми знайдемо кількох спеціалістів, які оглянуть вас тут, а потім спробуємо якомога швидше організувати огляд у Бостоні. Можливо, навіть за тиждень.

Вони раніше вже обіцяли провести психіатричний огляд за межами штату, але нічого для цього так і не зробили.

— Добре. Я ще не був у Бостоні.

Вони дотримали свого слова.

5 січня 1988 року приїхав спеціаліст з Центру Моріца.

У своєму звіті він написав:

«…моя думка як психіатра така: цілком імовірно, що стан містера Міллігана більше не відповідає показникам, згідно з якими він має вважатися небезпечним для себе чи інших.

Я вважаю, що немає потреби надалі утримувати його в закладі з максимальним ступенем безпеки — такому, як Центр Тімоті Моріца у Психіатричній лікарні центрального Огайо.

Також я вважаю, що симптоми його психічного захворювання — а це депресія та/або множинні особистості — протягом останніх шести місяців не проявлялися. Можна зробити висновок, що його захворювання перейшло у стан ремісії. На основі цього я роблю висновок, що більше немає потреби утримувати його в клініці.

Я рекомендую надати містеру Міллігану можливість жити в суспільстві на засадах умовного звільнення».

Вони також запросили Джорджа Ґрівза, директора Центру лікування СМО у Ріджв’ю, який уже оглядав Біллі десять років тому. У його звіті йдеться про таке:

«Вільям Стенлі Мілліган є