Читати книгу - "Війни Міллігана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Переглянувши останні записи з історії хвороби містера Міллігана, я дійшов висновку, що продовження його госпіталізації не є необхідною чи бажаною частиною лікування… Вочевидь, обґрунтування тривалої госпіталізації містера Міллігана у лікарні з максимальним ступенем захисту полягає в тому, що він становить безпосередню загрозу для себе й інших. Я ознайомився з документами та провів бесіду з пацієнтом і не знайшов жодного підтвердження необхідності такої госпіталізації».
Ці звіти дозволили Біллі у супроводі Шейли Портер поїхати до Бостона.
(3)
Новини про психіатричний огляд Біллі за межами штату спричинили галас у прокуратурі й відділі умовно-дострокового звільнення. Обидві установи спробували завадити проведенню оцінки.
Працівники прокуратури зв’язалися з поліцейським відділком Беллінгема, штат Вашингтон, та запитали інформацію щодо справи про вбивство, у якій Мілліган був головним підозрюваним. 25 січня 1988 року прийшла відповідь від детектива Зібелла:
«За вашим запитом надаю інформацію щодо справи про зникнення Френка Бордена у вересні 1986 року. Після ретельного розслідування протягом шістнадцяти місяців нам не вдалося знайти тіло містера Бордена. На мою думку, він став жертвою вбивства. Нашим головним підозрюваним у цій справі є Вільям Стенлі Мілліган…»
Голова відділу УДЗ Джон Шумейкер особисто висловив протест проти поїздки Міллігана у Бостон. 12 лютого 1988 року він написав судді Джонсону лист:
«Беручи до уваги кримінальну історію Міллігана і той факт, що йому відомо про те, що як тільки він опиниться у юрисдикції відділу УДЗ, то повернеться до в’язниці, ми вважаємо, що він становить значну загрозу для суспільства і безпеки.
З цієї причини відділ умовно-дострокового звільнення протестує проти вивезення Міллігана за межі штату й проти будь-якої програми лікування, яка не включає суворої ізоляції. Крім того, з усією повагою до вас, ми наполягаємо на тому, щоб Міллігана передали у нашу юрисдикцію».
Суддя Джонсон не розпочав жодних дій за цим запитом. Біллі разом з Шейлою Портер вилетів у Бостон, де його прийняли у лікарню імені Макліна у Белмонті, штат Массачусетс. Там він перебував з 22 по 27 лютого 1988 року.
Після чотирьох днів індивідуальних бесід, ретельного психіатричного огляду, неврологічних тестів та електроенцефалограм доктор Джеймс А. Чу (дипломований психіатр та член Американської асоціації психіатрії й неврології) написав свій звіт, датований 3 березня 1988 року.
«За результатами тестувань я не схильний вважати містера Міллігана пацієнтом, який становить небезпеку для себе чи інших, і не вважаю необхідною його госпіталізацію… Я дійшов висновку, що його множинні особистості злилися…»
14 березня 1988 року доктор Девід Кол помер від серцевого нападу. Коли Шейла повідомила новину Міллігану, він заходився повторювати: «А я ж його попереджав…» Ці слова він ніяк не пояснив, але потім вона кілька разів чула, як Біллі казав: «Страждають усі, хто намагається мені допомогти».
За десять днів по тому Апеляційний суд 10-го округу Огайо відхилив скаргу, яку подав Джим Кура після того, як суддя Джонсон призначив Біллі ще два роки перебування у Центрі Моріца. Однак суддя Джонсон раптом сам вирішив змінити своє рішення. Він ознайомився з новими звітами психіатрів, які підтверджували стабільність стану Біллі, і постановив, що Біллі зможе вийти на свободу й жити разом зі своєю сестрою Кейті, якщо знайде роботу. А до того моменту його треба перевести у відкрите відділення Психіатричної лікарні Центрального Огайо. Кура зрозумів, що «умовність» звільнення Біллі з лікарні пояснювалася тим, що суддя Джонсон намагався захистити його від відділу УДЗ. Водночас Шумейкер подав у Департамент психічного здоров’я запит про надання психіатричних звітів і будь-якої іншої інформації про стан чи процес лікування Міллігана — і отримав відмову. Департамент заявив, що всі такі документи є цілком конфіденційними. Шумейкер склав внутрішній меморандум для своїх підлеглих, у якому оскаржив таку відмову, процитувавши оновлений Кодекс штату Огайо від 3 травня 1988 року:
«Усі службовці штату та місцева влада мають надавати таку інформацію на запит голови відділу УДЗ в рамках виконання ним службових обов’язків.
Я офіційно вимагаю надати всю таку інформацію. Також окремо хочу довести до всіх, кого це стосується, що Мілліган є порушником умов УДЗ, за якими його випустили з в’язниці багато років тому. Його слід повернути у в’язницю до слухання з приводу скасування покарання, як тільки він опиниться в юрисдикції відділу УДЗ».
Того ж дня Шумейкер склав «Міжвідомчу довідку» для начальника їхнього юридичного відділу й поскаржився на позицію суду:
«Я прошу Вас разом з представниками прокуратури з’ясувати можливі варіанти наших дій. Чи можливо просто заарештувати його, щойно він звільниться з лікарні — і відправити у ДВЗО [Державний виправний заклад Огайо]? Якщо це не найкраща стратегія, чи зможе прокурор подати від нашого імені writ of habeas corpus[62], щоб перевірити межі юрисдикції суду?»
Вочевидь, Шумейкер був всерйоз налаштований позбавити Біллі захисту, який надавав йому суддя, використовуючи Департамент психічного здоров’я. Пізніше Джеймсу Курі стало відомо, що серед тисяч справ тих, хто отримав умовно-дострокове звільнення, лише дві зберігалися на столі у Шумейкера. Однією з них була справа Біллі.
Оскільки звільнитися Біллі міг лише після того, як знайде роботу — а ніхто в Колумбусі не схотів би його наймати, — Департамент психічного здоров’я запросив його на тимчасову посаду програміста за 10 доларів на годину.
Розділ 26
У кімнаті нікого
(1)
Серед умов, за яких суддя Джонсон погодився випустити Біллі на один рік, були зустрічі з Шейлою Портер — щонайменше два рази на тиждень, — а також огляди в Південно-західному громадському центрі психічного здоров’я, який у свою чергу має надавати регулярні звіти в суд.
Статус Біллі змінився. Раніше він перебував під опікою Департаменту, а тепер ним займався Комітет № 648 — місцева організація охорони психічного здоров’я, яка працювала з тими, хто й досі мав звітувати перед Департаментом, але жив і працював у суспільстві. Замість терапевтичної команди ним тепер опікувалися працівники Комітету: вони допомагали пацієнтам увійти в суспільство, знайти квартиру та розібратися з повсякденними справами. Шейла Портер вбачала в цьому певну проблему. Справа в тому, що здебільшого пацієнти, з якими працював Комітет, були хронічними шизофреніками чи мали серйозні розумові вади, і для роботи з ними було розроблено стандартні процедури. Випадок Біллі був «геть особливим. Вони просто не мали належних інструментів для роботи з ним — у них
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни Міллігана», після закриття браузера.