Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Це тепер і слова не скажи, все напишуть і надрукують, — розгублено закрутив я головою.

— Ну аякже, Іване Карповичу, ви ж зірка імперського розшуку. А тут ще на війну пішли, підігрівши патріотичні настрої. Видавці не встигають друкувати ваші пригоди, такий великий на них попит. Дуже правильний крок, Іване Карповичу. — Полковник усміхнувся.

— Дозвольте узяти почитати, що тут навигадували про мене, — попросив я.

— Так, беріть, але повернете з автографом. Домовились?

— Так точно.

— А зараз штабс-капітан відведе вас до вашої кімнати, де будете жити. Прийміть душ, відпочиньте з дороги, погуляйте містом. Але обережно, тут ще можуть траплятися ворожі елементи. Я триматиму зв’язок із вами через штабс-капітана. Щойно до міста прибудуть ваші книжки, розпочнемо зустрічі з читачами. Все зрозуміло?

— Так точно! — Я підвівся.

— І ще, Іване Карповичу, коли ми спілкуватимемося з вами на людях, прошу обходитися без армійських звичок. Офіційно я — радник нового міського голови, ми люди цивільні і займаємося влаштуванням мирного життя на звільнених територіях.

— Добре.

— Що ж, тоді до зустрічі.

Ми з Нікольським вийшли. Той був чомусь веселий. Узяв візника і відвіз мене до якогось будинку за кілька кварталів. Коли приїхали туди, там стояла купа возів, метушилися солдати.

— У цьому будинку жили австрійські офіцери, а тепер житимуть російські. На жаль, не можу запропонувати вам окрему квартиру, бо їх призначено для офіцерських чинів. Однак підібрав вам хорошу окрему кімнату. Ось, дивіться. — Нікольський відчинив двері до квартири на другому поверсі. Ми зайшли всередину. Висока стеля, паркет, шикарні меблі. — Коридор, кухня і туалет спільні, а ось кімната окрема, на ній є замок, можете зачиняти двері. Ключ.

Нікольський відчинив мою кімнату, ми зайшли. Досить велика кімната, аж на двоє вікон. У ній стояло ліжко, шафа, робочий стіл, шкіряне крісло, чотири стільці, невеличкий стіл, дві книжкові полиці на стінах.

— Як вам?

— Дуже добре, дякую, штабе... Ігорю Володимировичу.

— Немає за що. У шафі подивіться одяг, я дещо підібрав вам за розміром. Ваші сусіди по квартирі працюють на залізниці, освічені, спокійні люди, думаю, вам не заважатимуть.

— Ще раз дякую.

— Оце вам гроші на перший час. — Нікольський поклав конверт на стіл. — Потім ми зарахуємо вас до міської управи, будете отримувати платню. Невелику, але на прожиття вистачить. Зараз відпочивайте. Якщо хочете, увечері зможу провести для вас екскурсію. Не дуже фахову, бо поки що вивчив лише центр міста і то не дуже добре.

— Не хочу вас обтяжувати, до того ж звик вивчати міста самотужки.

— Що ж, якщо захочете побачитись, я увечері люблю посидіти в ресторані «Біля кривої липи». Хороше місце. Також прошу вас двічі на день дзвонити ось на цей номер. — Штабс-капітан поклав поруч із конвертом невеличкий аркуш паперу. — Вам треба сказати: «Чи потрібен вам хороший стіл?» Якщо вам скажуть, що потрібен, терміново приходьте до нас. Якщо ж ні, то можете бути вільні. Телефон у коридорі. Домовмося, що ви телефонуватимете зранку і по обіді. Ось ваша перепустка для вільного пересування Львовом, за межі міста краще не виходити.

— Добре, дякую.

— Тоді відпочивайте.

Нікольський вклонився і пішов, залишивши мене вкрай здивованим. І саме поводження зі мною львівського керівництва, і запропонована робота, і умови проживання були для мене несподівано добрими. Я все чекав якогось підступу. Може, це пастка? Але в чому її суть? Чому мене спочатку хотіли вбити, потім погрожували, а зараз тиснуть руки і піклуються про зручності мого перебування? Я розкрив конверт. Там було десять рублів. Небагато, але в мене залишилися деякі заощадження ще з гаманця того капітана з Києва. Тим більше, мені не треба було платити за квартиру. Я вийшов до коридору, прислухався. Тихо, таке враження, що нікого не було вдома. Залізничники, мабуть, були на роботі. Пройшов до ванної кімнати. Там був красивий умивальник і велика ванна. Я відкрив кран, потекла гаряча вода! Набрав повну ванну, полежав у гарячій воді, відчув голод. Подивився речі в шафі. Вони явно належали якомусь моднику, мабуть, із австріяків, який тікав так швидко, що не встиг нічого забрати. А може, його вбили у боях під містом. Всяке могло бути. Я відклав чужий одяг, одягся в те, що мені позичили у шпиталі. Перевірив зброю. Трофейний браунінг, який я взяв у нападників у маєтку вбитого барона. Сховав його під одяг, бо зі зброєю почувався значно спокійніше.

Вийшов на вулицю і пішов гуляти. Не поспішав, намагався запам’ятовувати вулиці, приглядався до життя незнайомого міста і обережно назирав, шукав хвоста. Проблукав дві години і не побачив жодного натяку на те, що за мною стежили. Дивно, я думав, що всю цю львівську гостинність щодо мене спрямовано на те, аби я розслабився і пропустив несподіваний удар. Я трохи звеселів, зайшов до закладу з українською вивіскою. Мені принесли меню, назву кожної страви подано німецькою, польською, українською, а тепер ще й олівцем дописали російською. Я замовив цілий обід і попросив келих пива. Мені його одразу принесли, я почав смакувати. Потім помітив, що офіціанти приглядаються до мене, шепочуться. Спочатку подумав, що впізнали в мені руського. Дивно, я ж замовляв українською. Можливо, з одягу, він відрізнявся фасоном від тутешнього. Треба було таки увібратися у місцеві лахи.

До мого столика підійшов тлустий чоловік років за п’ятдесят, у костюмі-трійці і з пенсне. Судячи з того, як шанобливо бігли за ним офіціанти, — господар закладу. Він вклонився мені.

— Іване Карповичу? — спитав він. — Підіпригора?

Ну, брехати, що я не я, особливого сенсу не було, то я підвівся і кивнув.

— Так, я.

— Мати Божа! Дозвольте запросити вас до окремого кабінету і, якщо ви не проти, скласти вам компанію в обіді! Це для мене буде велика честь.

— Залюбки, але я зробив замовлення...

— Дозвольте мені порадити вам, що замовити! — Чоловік аж світився від радощів.

— Добре.

— Тоді прошу!

Чоловік провів мене у окремий кабінет на другому поверсі, де нас чекав накритий стіл. Офіціанти почали підносити тарелі з їжею.

— Дозвольте представитися — Тадей Йосипович Данилів, господар