Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Візник мене довіз до чималої будівлі у центрі, на неї якраз чіпляли великого двоголового орла. На вході стояла охорона, я показав документ, мені сказали почекати. Я сів у куточку. Навколо метушилося багато народу, більшість офіцери, бігали туди-сюди, балакали про щось.

— Іване Карповичу! Ну нарешті! — До мене підбіг молодий хлопець у цивільному і кинувся обніматися, наче добре знав мене. — Я — штабс-капітан Нікольський Ігор Володимирович, але прошу мій чин не афішувати, тут я просто співробітник міської управи. Ходімо, Іване Карповичу.

Він був такий радий моїй появі і так щиро обнімався, що я аж здивувався.

— Зараз представлю вас полковнику Роттенбургу, він мене вже сьогодні про вас питав. — Штабс-капітан легко стрибав по сходах, я за ним ледь встигав.

— Вибачте, ваша благородь, я...

— Іване Карповичу, ніяких ваших благородей! Звертайтеся до мене на ім’я та по батькові, цього цілком достатньо, ми тут не військові люди, а співробітники цивільної установи. Домовилися?

— Так точно!

— І без «так точно». Розслабтеся і спілкуйтеся так, як спілкувалися вдома. — Нікольський усміхнувся мені й поплескав по плечу.

— Добре.

Ми піднялися на третій поверх, пройшли коридором, повним люду. Потім двері, за ними коридор значно спорожнів, ми пройшли далі, повернули ліворуч, зайшли до кімнати, в якій сидів якийсь чоловік у цивільному. Побачивши Нікольського, він підвівся.

— Полковник зараз зайнятий.

— У мене такий гість, що полковник знайде час нас прийняти, — запевнив штабс-капітан і постукав у двері.

— Так, — почувся голос.

— Ходімо, — запросив мене Нікольський, і ми зайшли до кабінету.

За великим столом сидів високий, худий чоловік у цивільному, що вивчав якісь документи, акуратно розкладені на столі.

— Пане полковнику, Іван Карпович Підіпригора прибув! — урочисто проголосив Нікольський, здається, цілком серйозно. — Полковник Михайло Готфрідович Роттенбург.

— О, доброго дня, Іване Карповичу, давно вас чекаємо! — Полковник підвівся, підійшов, потиснув мені руку і запросив сісти за стіл. Сам сів навпроти. В його уважному погляді не було ані агресії, ані зневаги. І це давало певні надії. — Іване Карповичу, я дуже радий, що ви прибули до нас, бо ви нам дуже потрібні для ведення відповідної агітаційної роботи. Тому одразу до справи. По-перше, нам треба пом’якшити наслідки так званого книжкового скандалу.

— Нічого не чув, — розвів я руками.

— Коли наші війська захопили Львів і продовжили наступ, до міста ввели частини жандармерії, яким, серед іншого, було доручено провести перевірку книгарень та книгозбірень на предмет забороненої літератури, — розповів полковник. — Тієї літератури, яку заборонили в Російській імперії, виявилося дуже багато. З кожної книгозбірні, а їх тут у Львові буквально-таки сотні, вивозили по кілька возів заборонених книжок. Склад, який відвели під зберігання, швидко заповнився, і було вирішено утилізувати частину забороненої літератури.

— Вибачте, що зробити? — не второпав я.

— Знищити, спалити. Таке не дуже красиве, але цілком правильне рішення, якби не його виконання. Замість того щоб вивозити заборонені книжки з міста й організувати їх спалення у якомусь безлюдному місці, книжки почали палити просто біля складу, на очах у місцевого населення. Цим скористалися ворожі елементи, які навіть сфотографували, як спаленням книжок керує наш офіцер. Фотографії було опубліковано у ворожій світовій пресі, й це спричинило скандал, наслідки якого маємо і у Львові, де з’явилися прокламації, в яких наші війська називають варварами, що знищують культуру міста. Звістки про спалення книжок дуже вплинули особливо на освічені верстви населення, і їхні симпатії ми мусимо повернути, у тому числі за вашої допомоги.

— Не розумію, яким чином.

— Ви — один із найпопулярніших авторів Галичини. У всіх без винятку книгозбірнях та книгарнях Львова ми знаходили ваші книжки. Більше того, під час спалення літератури траплялося, що солдати продавали заборонені книжки міщанам. У всіх зафіксованих випадках це були ваші книжки.

— Вибачте, але чому їх палили? — здивувався я. — Невже мої книжки теж заборонені?

— Ні, ваші книжки, Іване Карповичу, не заборонені. — Полковник посміхнувся. — Але справа у тому, що їх надрукували не російською мовою. Ну, це все витівки австрійського Генштабу, який вкладає великі гроші у проект так званої «України», тобто у спробу відторгнення Малоросії від Російської імперії. Для цього було вигадано, начебто існує якась окрема від російської українська мова. Ну і цією мовою випускаються книжки. Особливу увагу звертають на випуск книжок малоросійських авторів. І хоч писали і пишуть вони російською, як і ви, але тут їх видають тією вигаданою українською мовою. Не тільки вас, а й того ж таки Гоголя, Шевченка, навіть Чехова, бо той у якомусь приватному листі написав, що відчуває себе хохлом!

— А Шевченко хіба не українською писав? — здивувався я.

— Ну, вірші — так, але повісті — російською. Тут їх перекладають, щоб довести, що є така мова. Ну і ви, Іване Карповичу, під цю гребінку потрапили. Намагалися з вас робити ледь не апологета українствующих, запеклого мазепинця, навіть не вказували, що це переклад ваших творів, брехали, що ви пишете українською і так би видавалися, якби не заборона російського уряду. Хоча для чого вам та українська? Нехай нею у Відні і балакають, там, де вигадали. Так ось, ваші книжки ми забрали і спалили. Натомість замовили за державний кошт досить великий наклад ваших пригод російською. Його вже відправили, але він застряг десь біля Радивилова, де відбувається перевантаження на австрійську колію. Як тільки книжки прибудуть, а це станеться за день-два, ми організуємо вам цілий ряд зустрічей із читачами, на яких розповсюджуватимемо істинні пригоди Івана Карповича Підіпригори.

— А мені тим часом що робити?

— Та нічого особливого, спілкуватися з читачами, відповідати на їхні запитання, ну й не забувати нагадувати про переваги життя у Російській імперії, розвіювати всілякі побрехеньки про існування якоїсь української мови, викорінювати іншу мазепинщину.

— Ну не знаю, я раніше з читачами не зустрічався, — знітився я.

— Нічого страшного, Іване Карповичу, просте спілкування. Що-що, а розповідати історії ви вмієте. Читали ось це? — Він дістав зі столу якийсь журнал і подав мені. Я узяв і помітив своє ім’я на обкладинці. «Нові пригоди Івана Карповича Підіпригори. На війну».

— Я ніяких нових пригоди не писав! — здивувався я.

—