Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Я не зв’язуватиму вам руки. Але пам’ятайте про наші інтереси. Якщо ми працюємо разом, це має принести користь усім.

Кіра, слухаючи, стиснула руку Максима — короткий, майже несвідомий жест, що видав її напругу й надію. Вона швидко відпустила його, але Максим відчув тепло її пальців.

— Я вірю, що ми можемо зробити щось важливе, — сказала вона, її голос звертався до батька, але очі мигцем ковзнули до Максима й Германа. — Ми маємо об’єднати сили.

Максим відчув, як її впевненість підштовхує його. Він глянув на неї, потім знову на Астарота.

— Ми згодні, — промовив він, його голос був твердим, але з ноткою обережності. — Але з уточненням: ми зберігаємо право діяти самі, якщо наші шляхи розійдуться. Це вбереже нас від сварок.

Астарот задумався, потім кивнув.

— Розумно. Я згоден. Але якщо ви підете проти мене, знайте: я не прощаю. Наслідки будуть на ваших плечах.

Герман і Максим переглянулися, відчуваючи, що угоду досягнуто.

— Схоже, ми домовилися, — сказав Герман, його тон був сухим, але з ноткою полегшення. — Зробимо так, щоб це спрацювало.

Астарот кивнув, його обличчя стало серйозним.

— Добре. Але я сподіваюся, ви не пожалкуєте. І пам’ятайте: я завжди тримаю очі відкритими.

Кіра додала, її голос був тихим, але наполегливим:

— Ми всі в одному човні. Якщо хтось зрадить, потонемо разом.

Максим глянув на неї з легким схваленням. Її слова відлунювали те, що він сам думав, але не озвучував.

— Тоді давай діяти, — сказав він упевнено. — Будемо триматися разом.

Переговори завершилися, і напруга в кімнаті трохи спала. Максим, Герман і Астарот підвелися, потиснувши один одному руки. Кіра усміхнулася батькові, її очі тихо сказали "дякую".

Астарот глянув на Максима й Германа, потім жестом руки вказав на двері.

— Хочу поговорити з дочкою наодинці, — промовив він, його голос став м’якшим, але зберігав владність.

Максим і Герман переглянулися, відчуваючи вагу моменту. Кіра кивнула їм, її погляд був спокійним, хоч і з легким натяком на тривогу.

— Ми почекаємо зовні, — сказав Герман, а Максим мовчки кивнув.

Вони вийшли, закривши двері за собою. У коридорі панувала тиша, лише відлуння їхніх кроків гуділо в затхлому повітрі. Герман притулився до стіни, склавши руки.

— Що він їй скаже, як думаєш? — запитав він, його тон був недбалим, але з ноткою цікавості.

Максим зітхнув, його погляд затримався на дверях.

— Сподіваюся, щось, що не зруйнує все це, — відповів він, приховуючи занепокоєння. — Вона хоче, щоб вони порозумілися. Але Астарот… він непередбачуваний.

Герман хмикнув, його брови злегка піднялися.

— Він жорсткий, особливо коли йдеться про неї. Ми тепер по вуха в їхній сімейній історії, хочемо ми того чи ні.

Максим стиснув зуби, відчуваючи, як угода з демонами обростає новими шарами складності. Він не знав, як це вплине на Кіру, але її роль у всьому цьому ставала дедалі важливішою.

Двері нарешті відчинилися, і Кіра вийшла. Її обличчя було трохи збудженим, але очі горіли впевненістю, змішаною з тінню сумніву.

— Усе гаразд? — запитав Максим, його голос був спокійним, але з ноткою занепокоєння.

Кіра кивнула, її губи стиснулися в тонку лінію.

— Так, ми поговорили, — сказала вона, глянувши йому в очі. — Він хоче, щоб я трималася його умов, але… здається, він розуміє, що ми тепер разом у цьому.

— Ви порозумілися? — уточнив Герман, його тон був прямим, але без тиску.

— У якомусь сенсі, — відповіла Кіра, її голос став твердішим. — Але мені треба знати, що ви плануєте далі. У нас багато роботи.

Максим видихнув, відчуваючи, як напруга в грудях трохи спадає. Вони мали угоду, і Кіра була з ними — це вже щось.

— Тоді рухаємося вперед, — сказав він. — Плануємо наступний крок разом.

Кіра глянула на нього, її очі затрималися на мить довше, ніж потрібно. Її голос став тихішим:

— Я хочу бути з вами. Але… я боюся, що це стане більшим, ніж просто союз. І що я не впораюся з цим.

Максим здивовано звів брови, не чекаючи такої відвертості.

— Чому? — запитав він, його тон був стриманим, але з ноткою цікавості. — Ти вже довела, що можеш бути з нами. У чому проблема?

— У тому, що я бачу в тобі більше, ніж просто союзника, — сказала вона, її голос тремтів, але вона тримала погляд. — У депо ти міг мене вбити, але не вбив. І тепер я не знаю, де провести межу. Цей світ надто небезпечний, щоб заплутуватися ще більше.

Герман стояв осторонь, його погляд ковзнув між ними, але він мовчав, відчуваючи вагу її слів.

Максим зітхнув, його цинізм боровся з чимось теплішим, що він не хотів визнавати.

— Ти права, це небезпечно, — сказав він, його голос був низьким і спокійним. — Але ми можемо просто йти вперед разом. Ти сама вирішуєш, що це значить. Я не тисну.