Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Ранкове сонце розсіює туман,

але не кожну тінь можна побачити при світлі.

Я прокинулася від різкого крику за вікном. У світлі ранкового сонця кленове дерево здавалося золотистим, а на одній із його гілок сидів великий чорний птах. Його блискуче пір’я переливалося, ніби зроблене з полірованого обсидіану, і він видавав різкі, протяжні крики, які змушували мене здригатися.

— Що це так шумить за вікном? — запитала я, зайшовши на кухню, все ще намагаючись остаточно прокинутися.

Кассандр, як завжди, виглядав так, ніби не спав узагалі. Його волосся акуратно спадало на плечі, а окуляри на переніссі додавали йому ще більше строгості. Він стояв біля кухонного столу, готуючи каву, й виглядав настільки спокійним, ніби цей ранок його зовсім не зачіпав.

— Це Корделія, поганий знак, — сказав він, навіть не обертаючись.

— Це ж просто птах, — відповіла я, закочуючи очі.

Касс на мить підняв голову, і його темно-сині очі блиснули з-під оправи окулярів.

— Це попередження, що магія сьогодні нестабільна. Зілля можуть спрацювати неправильно, а заклинання можуть обернутися проти того, хто їх творить.

Я зітхнула й знову глянула на крука, який усе ще сидів на дереві. Його чорні очі, здавалося, дивилися прямо на мене, і в цьому погляді було щось незвичайне, майже тривожне.

— І що мені тепер, нічого не робити? — запитала я, намагаючись приховати своє роздратування.

— Або ж ти можеш ризикнути. Але попереджаю, якщо вибухне щось важливе, то прибирати будеш ти. — Його голос був спокійним, але у ньому звучала прихована нотка гумору. — Здається, я вже розповідав тобі, що крук є одним із провісників.

— Щось таке наче памʼятаю, — відповіла я, сідаючи за стіл.

— До полудня не чіпай, будь ласка, жоден флакон із зіллям. Можеш зайнятися своїми справами, а потім підміниш мене в магазині.

Я кивнула й відчула, як легкий аромат сніданку змусив мене зосередитися на ньому. Нола приготувала вівсяний пиріг із яблуками та корицею, який видавав тепло і запах домашнього затишку. Поруч був невеликий кошик із золотистими міні-круасанами, щойно випеченими, їхній солодкуватий аромат приваблював своєю простотою. У центрі столу стояв великий керамічний глибокий таріль із запеченою картоплею зі спеціями. На її хрусткій скоринці блищали краплі розтопленого масла, а аромат свіжого розмарину й часнику робив страву неможливою для ігнорування.

Кассандр сидів за столом, зосереджено читаючи газету. Його брови злегка зійшлися на переніссі, додаючи виразу обличчя звичного для нього зосередженого вигляду.

— Що там? — обережно запитала я, розриваючи тишу.

— Нічого, що тебе мало б хвилювати, — відповів він, акуратно складаючи газету й відставляючи її на край столу. Його голос був рівним, але в ньому промайнув натяк на якусь приховану думку. — То чим займешся сьогодні?

Я злегка напружилася, намагаючись обережно сформулювати свою відповідь.

— Я подумала, що хочу посадити щось у нашому дворі, — почала я, намагаючись звучати невимушено. — Там все одно багато порожнього місця.

Кассандр підняв голову, і його обличчя осяяла ледь помітна усмішка.

— Це щоб Лі добавилося роботи? — підморгнув він, і в його тоні з’явилися знайомі нотки жарту. — Звичайно, ти можеш посадити, що завгодно. Які твої улюблені квіти?

Я задумалася, обводячи пальцем край чашки, тепла кераміка якої заспокоювала мене.

— Напевно піони й тюльпани, — нарешті відповіла я, уявляючи, як їхні яскраві пелюстки прикрашають простір перед будинком.

— Піони? — запитав Кассандр із легким підозрінням. — І не дивно, від них немає жодної користі.

— Якщо вони не застосовуються в зіллях, це ще не означає, що вони марні, — буркнула я, намагаючись стримати роздратування.

Кассандр підняв одну брову, і в його голосі з’явилася нотка зацікавленості:

— Насправді піони застосовують у настоянці гіпнозу. Але, здається, я жодного разу не бачив їх поблизу.

— Навіть у Долині? — перепитала я, зводячи погляд.

— Навіть там, — відповів він, хитаючи головою.

— Ну, нічого, — знизала плечима я. — Я бачила там багато інших квітів. Виберу щось інше.

Кассандр кивнув і поставив чашку на стіл.

— Тільки не принеси додому нічого отруйного, — попередив він, злегка нахиливши голову.

Я посміхнулася, намагаючись розрядити атмосферу:

— Не хвилюйся, я не збираюся пересаджувати живих мухоморів.

Але його обличчя посерйознішало, і в голосі з’явилася суворість:

— Я не знав, що тобі про них відомо. Не заходь так далеко в Долину.

Я тільки видала коротке «угу», не бажаючи продовжувати розмову. Взяла чашку з кавою й зробила ковток. Аромат був насиченим, глибоким, і перший смак змусив мене зупинитися.

— Що це таке? — запитала я, піднімаючи на нього погляд. — Кава дуже смачна. Що ти додав?