Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Я зробила ще одну спробу повернутися до читання, але мелодія, яка ледь чутно заповнювала кімнату, відволікла мене.

Кассандр сидів за фортепіано. Його постать була схилена над клавішами, а пальці торкалися їх так легко, ніби вони самі підкорялися його волі. Музика була м’якою, тихою, але в ній відчувався глибокий смуток. Вона огортала кімнату, змушуючи все навколо завмерти. Я не могла відірвати погляду, захоплюючись кожним рухом. У цьому моменті була якась недосяжна гармонія — все, що робив Касс, здавалося ідеальним. Його впевненість, спокій, здатність створювати красу там, де інші не бачили нічого. І я — повна протилежність. Протиріччя, невпевненість, розгубленість.

Але потім прийшло інше усвідомлення, яке затримало моє дихання: Тільки він один справді турбується про мене. Це було просте, але таке важливе розуміння, яке я усвідомила пізніше, ніж потрібно. У його строгості, в його начебто байдужих словах завжди була турбота. І, можливо, в цьому і полягала його справжня сила. Він може бути суворим, але тільки тому, що йому не все одно. І ця думка, на диво, принесла мені спокій.

Я повільно відклала книгу на столик і підняла голову. Мелодія була знайомою, але я не могла пригадати, де чула її раніше. В ній було щось невловиме, щось таке, що чіпляло душу.

Я підвелася й підійшла ближче, зупинившись неподалік.

— Останнім часом ти частіше граєш, — промовила я, намагаючись не зруйнувати момент.

Кассандр підняв голову, але його руки не зупинилися. Погляд, який він кинув на мене через окуляри, був спокійним, але з якоюсь прихованою втомою.

— Тільки коли потрібно заспокоїти думки, — відповів він. Його голос звучав так само м’яко, як і мелодія.

Я сіла на край дивана, обійнявши подушку, і продовжувала спостерігати за ним. Світло від каміна відбивалося на лакованій поверхні фортепіано, додаючи цьому моменту майже магічної глибини.

— Що ти граєш? — запитала я після короткої паузи.

— Стару мелодію з мого дитинства, — відповів Касс, не відводячи погляду від клавіш. — Вона ніколи не мала назви, але моя мати часто грала її ввечері, коли день був важким.

Його слова застали мене зненацька. Я не звикла до подібної відвертості з його боку. Це здавалося чимось дуже особистим, чимось, чого я не очікувала почути.

— Це… красиво, — сказала я, намагаючись підібрати правильні слова.

— Красиві речі часто приховують за собою біль, — відповів Кассандр, завершуючи мелодію повільним натисканням на останні клавіші.

Тиша, що настала після музики, була іншою. Вона не тиснула, але ніби поглиблювала значення всього, що тільки-но сталося.

— Ти завжди шукаєш порядок, навіть у музиці, — тихо додала я, дивлячись на його спину.

Кассандр обернувся, і його губ торкнулася красива невимушена посмішка.

— Порядок допомагає зрозуміти хаос, — сказав він, закриваючи клавіатуру фортепіано. — Навіть у найтемніші моменти.

Його слова залишили мене задумливою. Я мовчала, спостерігаючи, як він повертається до свого крісла й бере до рук книгу, немов нічого не сталося. Але я знала: у цій простій мелодії було щось більше, ніж просто бажання заспокоїти думки.

Азар потягнувся й засопів, ніби відчуваючи мої думки. Я посміхнулася й погладила його м’яке хутро. Мабуть, іноді порядок і хаос — це лише дві сторони однієї монети.