Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Дарклінґ повідомив про наше місцеперебування, запрошуючи волькр прямісінько до нас.

Для відповіді їм не знадобилося багато часу, й у мене мороз пішов поза шкірою, коли я почула віддалене ляскання крил. Я відчувала, як шириться серед пасажирів скіфа страх, і почула, що фієрданці почали молитися своєю ритмічною мовою. У спалаху гришинського вогню я побачила невиразні обриси темних тіл, що летіли до нас. Повітря розірвав вереск волькр.

Вартові потягнулися до своїх гвинтівок. Хтось почав голосно плакати. А Дарклінґ продовжував чекати, щоб волькри наблизилися впритул.

Баґхра переконувала, наче волькри колись були людьми, жертвами неприродної сили, що вирвалася з-під контролю через Дарклінґову жадібність. Можливо, свідомість жартувала зі мною, та, здається, я почула в їхніх криках не лише щось жахливе, але й людське.

Коли вони вже майже опустилися на нас, Дарклінґ схопив мою руку і просто сказав:

— Тепер.

Невидима рука смикнула силу, що ховалася всередині мене, і я відчула, як вона напружилася, потяглася крізь темряву Зморшки, шукаючи світла. Воно кинулося до мене з такою швидкістю та шаленством, що мало не збило з ніг і розлетілося наді мною фонтаном сліпучого жару.

Світло осяяло Зморшку, воно було яскравим, як опівдні, наче ніколи й не існувало непроникної темряви. Я побачила довгі, вкриті блідим піском простори, мертвий краєвид тут і там був поцяткований кораблями, які, схоже, залишилися в Неморі після трощі, а вгорі над усім цим роїлася зграя волькр. Потвори налякано заверещали, їхні покручені сірі тіла в яскравому сонячному світлі здавалися жаскими. «Ось і правда про нього, — подумала я, мружачись від сліпучого світла. — Схожі речі притягуються». Це його душа породила плоть, його справжнє оголене «я» лежало перед нами під палючим сонцем, позбувшись таємничості та затінку. Ось така ховалася правда під привабливим обличчям та дивовижною могутністю — правда була голою й порожньою місциною між зірками, пустелею, населеною наляканими потворами.

«Зроби прохід». Я не була певна, промовив це чоловік чи просто подумки віддав наказ, який луною озвався в мені. Я безпомічно дозволила Зморшці стиснутися навколо нас, сфокусувавши своє світло, створивши тунель, яким між двома стінами вкритої брижами темряви міг рухати скіф. Волькри полетіли в темряву, і я чула, як вони розлючено та знічено кричать десь далеко, наче за якоюсь непроникною завісою.

Ми помчали вперед позбавленим кольору піском, сонячне світло розливалося перед нами мерехтливими хвилями. Далеко попереду я помітила спалах зеленого і збагнула, що бачу протилежний бік Тіньової Зморшки. Ми дивилися на Західну Равку, й, наблизившись ще трохи, я змогла роздивитися її луку, її сухопутні порти й розташоване за ними селище Новокрібірск. Удалині майоріли вежі Ос Керво. Мені здалося чи я дійсно відчула в повітрі солоний аромат Справжнього Моря?

Люди рікою текли з селища і юрмилися в сухопутних портах, тицяючи пальцями у світло, що розітнуло Зморшку перед ними. Я бачила діток, що гралися на траві. Чула, як перегукуються в порту робітники.

За Дарклінґовим сигналом скіф пригальмував, і чоловік підняв руки. Здогадавшись, що зараз станеться, я відчула, як мене накриває хвилею жаху.

— Це твій власний народ! — розпачливо закричала я.

Він проігнорував мене й плеснув у долоні так гучно, немов пролунав удар грому.

Усе наче сповільнилося. З його долонь полилася темрява. Коли вона зустрілася з темрявою Зморшки, над мертвими пісками пролунав гуркіт. Чорні стіни створеного мною тунелю запульсували й набрякли. «Схоже на дихання», — нажахано подумала я.

Гуркіт перетворився на ревіння. Зморшка здригнулася й задрижала навколо нас, а тоді вибухнула, ринувши вперед жахливим здибленим потоком.

Натовп у портах налякано заголосив, коли темрява помчала до них. Люди кинулися навтьоки, і я бачила їхній переляк, чула їхні крики, коли чорна тканина Зморшки накрила сухопутні порти та селище, наче цунамі. Темрява огорнула їх, і волькри кинулися за новими жертвами. Жінка з маленьким хлопчиком на руках заточилася, намагаючись обігнати стрімку темряву, але та проковтнула її.

Я розпачливо потягнулася всередину, намагаючись розширити промінь світла, відігнати чудовиськ, запропонувати людям хоч якийсь захист. Але нічого не вдавалося зробити. Моя сила вислизала, невидима рука насмішкувато тягла її геть. Мені закортіло знайти ніж, щоб устромити його Дарклінґові в серце, собі самій у груди, знайти хоч щось, що змогло б його зупинити.

Чоловік озирнувся, щоб подивитися на послів та представника короля. На їхніх обличчях застигли однакові маски жаху та шоку. Побачене, напевно, задовольнило Дарклінґа, адже він розчепив руки, і темрява припинила повзти вперед. Гуркотіння стихло.

Я досі чула страдницькі крики загублених у темряві, вереск волькр, постріли з гвинтівок. Сухопутні порти зникли. Новокрібірск зник.

Ми вражено дивилися на нові простори Зморшки.

Повідомлення було чітким: сьогодні це була Західна Равка. Завтра Дарклінґ міг так само легко підштовхнути Зморшку на північ до Фієрди чи на південь до Шу Хану. Вона може зжерти цілі країни й понести Дарклінґових ворогів у море. Скільки нових смертей я щойно допомогла вможливити? І за скільки ще мені доведеться стати відповідальною?

«Закрий прохід», — наказав чоловік. У мене не було вибору, крім як послухатися. Я потягнула світло назад, аж доки воно не зібралося навколо човна розпеченим куполом.

— Що ти накоїв? — прошепотів представник короля, голос у нього тремтів.

Дарклінґ повернувся до чоловіка.

— Хочете побачити більше?

— Ти збирався знищити цю огиду, а не збільшити її! Ти безжально пролив кров равканців. Король нізащо не миритиметься…

— Король зробить те, що йому буде сказано, інакше я пожену Тіньову Зморшку аж до стін самої Ос Альти.

Представник короля пхикнув, його рот безмовно закривався й відкривався.

— Гадаю, ви мене вже