Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Мир на ваших умовах, — розлючено кинув хтось із шуанців.

— Довго він не протримається, — бовкнув фієрданець.

Дарклінґ глипнув на них і дуже спокійно озвався:

— Мир на моїх умовах. Або ваші дорогоцінні гори й богом забута тундра припинять своє існування.

Із приголомшливою впевненістю я зрозуміла, що кожне його слово щире. Посли могли сподіватися, що це пустопорожні погрози, вірити, що його голод має свої межі, але незабаром вони про все дізнаються. Дарклінґ не вагатиметься. Він не журитиметься. Його темрява зжере цілий світ, а він і оком не змигне.

Дарклінґ повернувся спиною до приголомшених та розлючених облич посадовців і звернувся до гриш та солдат на човні.

— Розповідайте про те, що сьогодні бачили. Розкажіть усім, що дні страху та непевності минули. Дні нескінченної боротьби минули. Розкажіть, що ви бачили початок нової ери.

Натовп розірвали радісні вигуки. Я побачила, що кілька солдатів перемовляються. Деякі з гриш були знервовані, та здебільшого обличчя завзято й переможно сяяли.

«Вони спраглі цього», — збагнула я. Навіть після того, як побачили, на що ми спроможні, навіть після того, як бачили смерть власних співвітчизників. Дарклінґ пропонував їм не просто завершення війни, але й кінець слабкості. Після всіх цих років жаху та страждань він дасть їм те, що завжди здавалося недосяжним, — перемогу. І попри страх вони любитимуть його за це.

Дарклінґ подав сигнал Іванові, котрий стояв позаду, чекаючи наказів.

— Приведи арештанта.

Я рвучко підвела погляд, мене знову пронизав жах, коли Мала зі зв’язаними руками повели крізь натовп до огорожі човна.

— Ми повертаємося до Равки, — оголосив Дарклінґ. — А зрадник залишається.

Перш ніж я встигла збагнути, що відбувається, Іван штовхнув Мала за борт скіфа. Волькри заверещали й забили крильми. Я підбігла до огорожі. Мал лежав на піску на боці, залишаючись у захисному колі мого світла. Він виплюнув пісок і відштовхнувся зв’язаними руками, щоб підвестися.

— Мале! — крикнула я.

Без роздумів я повернулася до Івана й зацідила йому в щелепу. Він приголомшено налетів спиною на поруччя, а тоді кинувся на мене. «Добре, — подумала я, коли хлопець схопив мене. — Кинь і мене за борт».

— Вгамуйтеся, — наказав Дарклінґ холодним, наче крига, голосом.

Іван сердито зиркнув на мене, обличчя в нього було червоним від сум’яття й люті. Він трохи послабив хватку, але не відпустив мене.

Я бачила, як збентежилися люди на скіфі. Вони не знали, для чого влаштували цю виставу, чому Дарклінґ переймався дезертиром і чому його найцінніша гриша щойно зацідила його по правій руці.

«Тягни назад». Команда пролунала у мене всередині, і я налякано подивилася на Дарклінґа.

— Ні! — сказала вголос.

Але зупинити цього я не могла; купол зі світла почав стискатися. Мал подивився на мене, коло поповзло ближче до скіфа, і якби Іван не тримав мене, я б уклякла від того виразу жалю й кохання в його синіх очах. Я боролася з усім, що відбувалося у мене всередині, з кожною дрібкою власної сили, з усім, чого навчила мене Баґхра, але перед Дарклінґовою владою наді мною мої зусилля були марними. Світло повільно повзло ближче до скіфа.

Я схопилася за поруччя й розлючено закричала від страждань, сльози заструменіли щоками. Мал уже стояв на краєчку сяйного кола. Я бачила у вихрястій темряві обриси волькр, відчувала ляскання їхніх крил. Він міг побігти, заплакати, вчепитися в борт човна, аж доки темрява не поглине його, але хлопець не зробив нічого. Незворушно стояв серед темряви, що густішала навколо нього.

Лише я володіла силою, яка могла врятувати його… і була безсила врятувати. Наступної миті темрява проковтне його. Я почула, як хлопець закричав. Переді мною вигулькнула згадка про оленя, така яскрава, що на мить перед очима з’явилася засніжена галявина, затуливши собою голий краєвид Зморшки. Я вдихнула аромат сосен, відчула, як щипає щоки морозець. Пригадала темні вологі очі оленя, хмарку його дихання, що виривалося в холодне нічне повітря, ту мить, коли зрозуміла, що не позбавлю його життя. І нарешті зрозуміла, чому олень приходив до мене щоночі в снах.

Я гадала, що олень переслідував мене, нагадував про помилку і ціну, яку я заплатила за свою слабкість. Проте я помилялася.

Олень показував мені мою силу — не лише ціну милосердя, а й владу, яку воно мені подарувало. А милосердя було тим, чого Дарклінґові ніколи не зрозуміти.

Я подарувала оленеві життя. І сила того життя належала мені так само беззаперечно, як і чоловікові, котрий це життя забрав.

Коли мене накрило хвилею розуміння, я аж задихнулася й відчула, як невидимі лещата здригнулися. Моя сила знову ковзнула до рук. Я знову опинилася в хатині Баґхри, вперше закликаючи світло й відчуваючи, як воно ринуло до мене, я знову заволоділа тим, що за правом належало мені. Саме для цього я народилася. І більше ніколи нікому не дозволю позбавити мене цього.

Я вибухнула світлом, чистим і непохитним, яке пролилося на темну місцину, де кілька секунд тому стояв Мал. Волькра, що вчепилася в нього, заверещала й розтиснула пазурі. Мал упав на коліна; коли моє світло обгорнуло його й відігнало волькру назад до темряви, я побачила, що з хлопцевих ран струменить кров.

Дарклінґ на мить розгубився. Він примружив очі, і я відчула, як його воля знову нависає наді мною, як стискає мене невидима рука. Я скинула її. Вона — порожнє місце. Він — порожнє місце.

— Це що таке? — просичав чоловік.