Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вони збираються перейменувати Петрівку, — місцева влада стала для Наталі Володимирівни безликим ворогом на ім’я Вони. — А знаєте, що може статися після перейменування?
Що може статися після перейменування? Замість старої назви станції начитають нову. Але ж актор, чий голос звучить зараз, помер. А значить, для збереження стилістики всіх оголошень у метрополітені знайдуть нового актора, який перечитає назви всіх станцій. І одного разу, спустившись у метро, Наталя Володимирівна виявить, що втратила єдине, що в неї зосталося від сина, — його голос.
Ось чому вона бореться з перейменуванням Петрівки! Ось чому вирішила викласти свій головний козир — знайомство з президентом. А вже президент міг задіяти свій адміністративний вплив — вирішити проблему одним телефонним дзвінком.
Чи вийде — Едем не знав, зате був упевнений, що не терзатиметься сумнівами щодо етичного боку питання. Зовсім недавно він погодився обміняти свободу винного на видужання невинних — віддав шістьох подорожніх Скіллі, аби врятувати корабель. У порівнянні з таким ця справа здавалася невинною витівкою.
Але ж був ще один шлях.
— Я хочу розказати про це людям, — сказав Едем Наталі Володимирівні.
Викладачка напружилася.
— Думаєте, це потрібно?
— Щоб зберегти його голос, не обов’язково ж залишати колишню назву станції. Хай Петрівку перейменують, але тільки її назву й перечитають. Голос Миколи й надалі звучатиме на решті станцій метро, а пасажири знатимуть його історію. І хтозна, може, ця історія переживе нас обох.
Наталя Володимирівна кивнула.
— Урешті-решт він був актором, — сказала вона.
Офіційну сторінку президента в соціальних мережах заповнювала пресслужба, але доступ до неї був і на телефоні президента. Тож він міг сам вийти в прямий ефір і розповісти цю історію підписникам.
І президент зробив те, що й мав зробити вдячний учень: накрив долоню Наталі Володимирівни своєю.
— Нам треба вийти наверх, тут поганий інтернет, — сказав він.
Через годину, повертаючись із зустрічі з Леонідом Мостовим, Едем ляснув водія по плечу і звелів змінити маршрут. Замість Адміністрації президента вервечка машин рушила на Поділ.
Рука намацала в кишені піджака щось квадратне, і Едем згадав, що носить із собою уламок дзеркала. Він підняв перегородку між собою й водієм.
— Саатчі, — покликав. — Саатчі, з’явися ж бодай на хвилину.
Але в дзеркалі він бачив тільки сивого чоловіка із запалими щоками.
Едем провів Наталю Володимирівну додому, через що запізнився до антикорупційного прокурора, але пояснювати причину затримки йому не довелося. Зайшовши до ресторану й переживши в перші секунди спазм шлунка від тамтешніх ароматів, він побачив, що Леонід Мостовий вмочає шматок коржа у блюдце з хумусом і читає на екрані телефону зворушливу історію про матір і сина, викладену президентом. Вони домовилися зустрітися в ресторанчику під назвою «Мусафір»: тут можна було не тільки відкрити для себе страви кримськотатарської кухні, але й забронювати сховану від сторонніх очей кімнату. Виходити звідси їм теж доведеться окремо.
Мостовий закінчив із люб’язностями першим, коли вони взялися до пачі — жирного супу з баранячої голови й ніжок. І заговорив прокурор не про своє призначення, а про долю свого друга — міністра оборони Тимофія Рідчука. Виливаючи в суп мисочку з часником і оцтом, Мостовий розповів, як Рідчук одного разу відволік на себе вогонь ворога, щоб дати можливість витягти поранених у безпечне місце. Едем знав цю історію і знав, що Мостовий замовчав важливу деталь: одним із цих поранених бійців був він сам.
По бруківці застукотіла машина, але вибити з Едема погані думки вона не могла.
На друге вони замовили янтики, бо Едем запевнив Мостового, що це найкращий винахід людства відтоді, як вигадали поєднати фарш із тістом. Мостовий надкусив янтик по центру й погодився. А потім пішов в атаку, якої Едем від нього не очікував, — і була ця атака кавалерійською.
Бажання президента наприкінці своєї каденції офіційно утвердити антикорупційного прокурора, позбавивши його ганебної приставки «в.о.», Мостовий не вважав виявом доброї волі. На його думку, таким чином глава держави, втрачаючи владу, сподівався надалі уникнути переслідування Антикорупційної прокуратури. І ці сподівання марні.
Це можна було передбачити, неможливо було передбачити іншого: Мостовий заявив, що він сам не готовий продовжувати свою діяльність, якщо президент не оновить кадровий склад суддів, — мовляв, який сенс ловити корупціонера, якщо він потім змовиться з суддею. Це було так само нахабно, якби потопельник зупинив рятувальника з колом вимогою спершу підготувати йому сухий одяг і гарячий чай, а вже потім витягати його з води.
«Зараз по країні вакантні посади вісімдесяти трьох суддів, щоб їх заповнити, достатньо вашого указу, — сказав Мостовий. — Кілька місяців комісія з представників Антикорупційної прокуратури, правозахисних організацій і рекомендованих нашими зарубіжними партнерами незалежних експертів підбирала на ці посади гідні кандидатури. Залиште після себе гарний спадок — вісімдесят трьох чесних суддів».
І прокурор простягнув президентові папірець із прізвищами.
Едем його взяв — надто вже йому було цікаво. Робота комісії не була таємницею, а от про її підсумки не повідомлялося. Мостовий узявся пояснювати, але Едем і так зрозумів, що прокурор не бреше — деяких юристів зі списку він знав, і всі вони були гідними людьми. Усі, крім одного.
Едем спіткнувся об своє ім’я, і у вухах забили литаври. Чомусь комісія вирішила, що з нього вийшов би хороший суддя. Це з Едема, юриста-невдахи, якому не вдалося в житті виграти жодного гучного процесу? Як вони взагалі про нього дізналися?
«Кандидатуру треба замінити, — він підкреслив своє ім’я нігтем. — Людина тяжко хвора й навряд чи доживе до отримання суддівської мантії».
Мостовий навіть не глянув у список — йому було не важливо, про кого говорить президент.
«Жодних змін», — заперечив він.
«Але ж це безглуздо».
«Список у ваших руках — результат тривалої праці цілої команди. Я не можу нікого тут змінювати за власним бажанням. Це просто неможливо».
Тепер, сидячи в машині, Едем уявляв, яка доля могла б його чекати, якби він просто міг жити. Якби його талант і прагнення нарешті були гідно застосовані. Якби він міг захищати закон по той бік столу. Якби нарешті від нього залежало, чи з’явиться в храмі права богиня правосуддя…
— Зупини біля входу, — звелів Едем водієві.
Кавалькада загальмувала коло пофарбованої білої будівлі зі сторічною історією. Охоронці відразу ж вибігли з машин супроводу й зайняли периметр. Ні, не так хотів би з’явитися Едем у місці, яке настільки багато для нього означало.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.