read-books.club » Фентезі » Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

55
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця Еванжеліни" автора Олеся Лис. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 82 83 84 ... 100
Перейти на сторінку:
Розділ 34

Сукня мені подобається, дуже. Як і запрошена модистка, яка нею займатиметься. Незважаючи на те, що мене щодня ганяють на примірки, й доводиться стояти досить довго в нерухомій і незручній позі, поки мадам Райо зі своїми помічницями підганяють по фігурі вбрання, результатом більш ніж задоволена. Добре хоч для черевичків знадобилося лише один раз зняти мірку, а потім я вже отримала готове чудове взуття.

Сніжно-білі, прикрашені перлами туфельки сяють не гірше, ніж кришталеві черевички Попелюшки. Та я собі сама нагадую цю Попелюшку, особливо, коли на останній примірці мене вже одягають у майже готове вбрання та взуття.

Велике дзеркало відображає казкову принцесу, а не звичайну дівчину. Я настільки задоволена своїм виглядом, що, не стримавшись, з радістю обіймаю всіх, хто працював над моєю сукнею. І не лише нею, до речі. Для весільного вбрання окремо ще шилася білизна, панчохи та підбиралися прикраси.

— Ой, — хитає головою мадам Райо. — Лерд Емерей буде у захваті. Ви як лялечка у цьому вбранні. Фея!

Задоволено посміхаюся, але останнім часом ми так мало бачимося з Теодором, що згадка про нього мимоволі навіює легкий смуток. Я шалено сумую, і тепер навіть уявити не можу, як жила досі без нього. Та що вдієш, підготовка до весілля особисто у мене забирає прорву часу, а в нього крім цих клопотів ще є справи, що не терплять зволікань. Тут, поклавши руку на серце, можу з упевненістю сказати, що мій чоловік відчайдушний трудоголік і експериментатор. А ще й прихований... романтик. Бо хіба не романтично від нього отримати в подарунок власноруч вирізану дерев'яну іграшку у формі карети.

Спогади про цю подію навіть зараз змушують мене посміхатися.

— Карета? — Приховати здивування у мене не виходить ну ніяк. Збентежено верчу в руках різьблену іграшку, мимоволі захоплюючись майстерністю, з якою вирізані дрібні деталі, витончені прикраси на даху та дверцятах, до найдрібніших подробиць повторено графський герб.

— Карета, — цілує мене в ніс, усміхнений Емерей. — Я просто не можу забути вираз твого обличчя, коли ти її вперше побачила. — У тебе був такий кумедний вигляд, ніби ти не знаєш, що краще зробити: зомліти чи прибити мене на місці.

— О, так, — приймаюсь хихикати, притискаючи до грудей подарунок. — Я тоді вирішила, що ти збоченець, який отримує задоволення від викрадання людей і перевдягання їх в одяг минулого століття. А тут ще й такий транспорт. Я тоді перше, що подумала, ну, крім того, що тобі теж не завадить звернутись до лікаря, що з карети буде легко вистрибнути і втекти.

— Не втекла… — заривається носом у моє волосся і цілує у маківку, міцно притискаючи до себе.

— Не втекла, — покірно погоджуюсь, насолоджуючись хвилинами близькості.

— А тепер і поготів не втечеш.

— А тепер і не треба. Адже я вдома...

***

Ранок сьогодні на диво сонячний і теплий. Останній день літа несе з собою гарну погоду й ідеально підходить для такої знаменної події, як весілля. Зої стурбовано бурчить, скаржиться, що краще б був дощ. Мовляв, погана погода в день весілля ― на щастя. Я не хочу в це вірити й легковажно відмахуватися від подібних заяв. Навіщо псувати свято дурними забобонами.

Мене вбирають усі разом та за традицією, обдаровують усіма необхідними атрибутами для успішного сімейного життя: Ліна приколює до рукава маленьку гілочку блакитних дзвіночків, Ілін простягає новий мереживний шалик, а Зої зі сльозами на очах, заколює волосся старовинним ажурним гребінцем, прикрашеним розсипом прозорих камінців. Я взагалі мало розбираюся в коштовностях, але щось мені підказує, що ця річ шалено дорога.

— Яка ж ти красуня, — витирає сльози економка і ніжно, щоб не пом'яти вже прикріплену шпильками довгу фату, обіймає. ― Принцеса.

Разом беремо зі столу кришталеві келихи з ігристим світлим вином і пригублюємо напій. Потім, за традицією, розбиваємо келихи на дрібні уламки. Й нарешті залишаємо мої покої.

Теодор уже повинен чекати на мене в церкві, і я відчайдушно радію майбутній церемонії. Раптом мені спадає на думку, що я сплю і все це мені сниться. Все настільки гарно і райдужно, що розум відмовляється вірити. Від цього у мене колючі тривожні мурашки по шкірі. Мимоволі їжачусь, щоб їх прогнати. Навіть через силу вичавлюю посмішку.

Дурниці, просто дурниці, таке вигадати не реально. Стільки деталей, відчуттів, стільки різноманітних подій.  На це не здатен жоден божевільний розуму, правда ж? Це ― реальність, найсправжнісінька реальність.

Спускаючись східцями, заглядаю на мить у зал, де вже все підготовлено до святкової вечері.

У нас небагато запрошених: найближчі сусіди, кілька знайомих Теодора ще з часів навчання, а від мене нікого. Можливо, не дуже правильно не запрошувати свою сестру та її чоловіка, але мені навіть не спадає на думку надсилати їм запрошення. А вже після того, що Лейтон зробив з бідолашною Евою, тобто продав її літньому сластолюбцю, щоб викупити свої борги, і подавно не виникає бажання бачити цих людей у ​​день, який повинен бути найщасливішим у моєму житті.

Біля під'їзду на мене вже чекає графська карета, прикрашена стрічками та бантами, запряжена двома білосніжними конями.

До церкви їхати не більше десяти хвилин, і всю дорогу я не можу позбутися відчуття незрозумілої тривоги й нереальності того, що відбувається. Ніби це все декорації в якійсь незрозумілій п’єсі. На моєму обличчі щаслива посмішка, від якої аж вилиці болять, поряд Зої, Ілін, яка грає роль дружки, Ліна, що завжди на мені щось поправляє та розгладжує, щоб її леді була бездоганною на церемонії. А у мене на серці лежить скручена в клубок гримуча змія, яка час від часу підіймає голову, думаючи, чи не вкусити цю надто щасливу людину болючіше.

― Дорогенька, що трапилось? ― прониклива Зої бере мою руку в свої теплі натруджені долоні. ― Я бачу, тебе щось турбує.

— Не знаю, — задумливо кусаю губу, забувши про фарбу. ― У мене таке відчуття, що все це відбувається не зі мною…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 82 83 84 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"