Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

Оттавіо глянув на Ділару роздратовано, та промовив до Зіяда:

- Ви зазнаєте поразки, бо дозволяєте вашим жінкам надто багато вирішувати і розмовляти.

У мене від здивування піднялися брови. А от вираз обличчя Ділари змінився. І, напевно, тільки я розуміла його значення.

- Ми почули усе, що хотіли, - повідомив Зіяд, підіймаючись на ноги. Кивнув сестрі.

- Що ж, - Ділара обвела намет поглядом. Повільно рушила до мене. - Тоді ми залишаємо Ката вам, Оттавіо. Далі розбирайтеся з ним самостійно.

- Я розберуся, - губи генерала розтягнулися у кривій усмішці. Чогрійські вартові один за одним виходили з намету. Ділара потягла слідом і мене. Але біля самого виходу я зупинилася, повернулася до Оттавіо.

Генерал схилився над Асгейром. І у цю мить Фолкор подав сигнал.

У наметі лишилися тільки джастанці та мілаїрці. Останні одночасно кинулися на противників. Ті не очікували подібного. Деякі померли, навіть не встигши вихопити мечі. Разом із маршалом прийшли найкращі та найдовіреніші, тому все скінчилося надто швидко. Килими заливала кров.

Оттавіо обернувся. На його обличчі відобразився страх. Він подивився на мілаїрців, нарешті, впізнавши їх. Потім глянув на Ділару. Жінка поруч зі мною хижо усміхалася:

- Хто б казав про оцінку супротивника.

В очах Оттавіо нарешті зʼявилося розуміння. Він схопився за меч, коли за його спиною вирівнявся Асгейр. Його руки були розвʼязані, і вже тримали клинок.

- Ну що, пацюче? - спитав Асгейр чистою ольдовійською, ніби знущаючись з генерала. - Чекав на нашу зустріч?

Оттавіо швидше відступив. Глянув на всі боки. Мілаїрські воїни не стали ховати зброю, але відступили, поважаючи право маршала помститися. Раптом погляд Оттавіо зупинився на мені.

Рука сама потягнулася до вуалі. Без тканини я змогла роздивитися кожну зморшку на обличчі генерала.

- Ти… - видихнув Оттавіо, дивлячись мені в очі. Але більше нічого сказати не встиг. Він ледь зміг відскочити та відбити удар Асгейра.

- Не смій дивитися на мою дружину, - спокійно промовив маршал. Ніби він сидів на стільці, а не зробив зараз швидкий випад.

- Твою дружину вже оглянули усім гаремом, - прогарчав Оттавіо від безсилої злості.

Новий випад. Брязкіт сталі. І противники знову відступили. Оттавіо - напружений та злий, і Асгейр - врівноважений і спокійний.

- Сьогодні наша історія закінчується, пацюче, - сказав третій принц. Він крутнув у руці меч. Оттавіо засміявся. У цьому хрипкому звуці змішалася безвихідь, гнів та сарказм.

- Ми довго до цього йшли, - генерал сплюнув собі під ноги. Зручніше перехопив меч. - Треба було відтяти тобі руки, коли мав змогу.

Мені здалося, що вони атакували одночасно. Мечі танцювали один навколо одного, крутилися в повітрі. Я не могла встежити за їхніми рухами. Але бачила одне: Асгейр - молодший і більш вправний - легше відбивав удари, сильніше продавлював оборону, а Оттавіо - старший і більш неповороткий - припускався помилок, хоч і міг поки що уникати ударів. Це був майже показовий бій, який можна побачити на фестивалі.

Але він скінчився дуже швидко. Зіяд поруч схвально пирхнув, а я здригнулася, коли з руки Оттавіо випав меч. Генерал зупинився. Його розширені від болю очі дивилися на лезо, яке увійшло у його груди, та вийшло зі спини. Джастанську форму заливала темно-червона кров.

Асгейр схилився ближче. Схопив Оттавіо рукою за горло та підняв його голову, змушуючи дивитися йому в очі.

- Як довго я цього чекав, - прошепотів маршал. - Думав, що буду насолоджуватися твоєю смертю. Розтягну її на години і буду знущатися, як ти знущався з мене, - та раптом Асгейр відштовхнув Оттавіо. Одним сильним ривком вирвав з його тіла меч. Генерал впав на спину. Його очі дивилися у стелю, коли він намагався хапати ротом повітря, наче риба, яку викинуло на берег. Асгейр став над противником, дивився як він швидко помирає. І коли дихання Оттавіо майже вже не було чутно, маршал закінчив: - Але зараз я розумію, що просто більше не хочу бачити тебе у снах.