Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 37

Якби Агнетті Віртаненській буквально пів години тому хтось сказав, що вона – спадкоємиця славного то гордовитого роду, не тільки повисне на шиї у суворого й неприступного агента таємної канцелярії, вчепившись при цьому у нього так, що її від нього буде не так-то просто відірвати, а ще й, у прямому значенні слова, звалиться в його обійми, вона б подібну нісенітницю, ні, навіть не нісенітницю, а чисте богохульство навіть відповіддю не вшанувала б!

Але... Як же легко, виявляється, наплювати на родову честь, гордість та дівочу гідність, коли твоєму заду, що ще не відійшов від першої пристрасної, до іскор в очах, зустрічі з підступною крижаною твердю, загрожує така ж неминуча друга!

Агнетта навіть і схаменутися не встигла, а усі її десять пальців вже намертво зчепилися за шиєю Турина. При цьому, зайве й казати, що пальці Агнетти не змогли б цього зробити, не повисни при цьому на Турині ще й і вона сама.

Щоправда, ненадовго...

Суворий та неприступний агент на той момент усе ще не вирішив, може він довіряти Агнетті, чи ні, і тому «пильнував в обидва ока», тобто був насторожі. А от про шию забув! За що й був повалений на твердий лід... І не кимось, а підозрюваною!

«От знав же ж, відчував, що треба було триматися від спадкоємиці древнього роду якомога далі! – спостерігаючи за хороводом іскор перед очима і відчуваючи тупий біль у потилиці тужливо думав менталіст. – Але те що сталося, вже сталося, а тому…– на цій думці він жалібно застогнав і, щоб позбутися іскорок перед очима, заплющив очі.

– Перерва! – помітивши парочку, що впала на лід, оголосила Маріца.  – Двохвилинна перерва!

– Лорде агенте, ви як? Ви ж не вмерли? Вибачте, я не хотіла… Я випадково… – поспішно скотившись із Турина і поклавши його голову собі на коліна, розгублено пробелькотіла дівчина.

– Ще ні, але скоро, дуже скоро... – не ризикуючи поки відкрити очі, буркотливо відповів Турин, подумки при цьому додавши: «Тому що як тільки шеф дізнається, що я замість того, щоб спостерігати за гравцями здалеку, поперся на лід, він мене четвертує! А усе через неї! Не інакше, як оморочила!»

 Спочатку думки про те, що Агнетта може стати наступною жертвою місцевого маніяка, заважали йому працювати, а тепер… Тепер вона поклала його голову собі на коліна, і йому так добре... І це дуже погано! Бо йому треба працювати! А не на колінах у дівчат з величезними блакитними очима, ладною фігуркою, порцеляновим ляльковим личком, яке так і тягне зацілувати, розлежуватися!»

– Лікар! Де лікар? Він помирає! – неправильно стлумачивши слова буркотуна, схвильовано заозиралась по сторонах Агнетта.

Турин хотів було сказати дівчині, що з ним усе гаразд і розплющити очі. Але тут він почув стурбований голос Квентіна й заспокійливий голос Жордана і вирішив, що повернутися до життя він ще встигне, а от підслухати думки Квентіна та Жордана, які нарешті втратили пильність і тому думають дуже «голосно» – ні.

Тим часом його тушка, що валялась на льоду в «несвідомому» стані, привернула до себе не тільки співчутливу увагу…

– Один раз навернувся і вже вмирає? Ну і слабак! – зневажливо прокоментував хтось із хлопчаків.

– Вони у столиці усі там слабаки, – авторитетно прокоментував інший.

– Такий момент гад зіпсував, ще б трохи і я зрівняв би рахунок! – ще критичніше, ніж попередні відгукнувся про «вмираючого» третій.

– То може тому він і впав! – осяяло першого.

– Точно! – погодилися з ним усі інші хлопчаки.

– О-оот га-аад! – висловив свою щиру думку усе той же перший хлопчик. – Вбити його за це мало!

І з ним знову ж таки усі погодились…

До цього моменту Турина вже оглянув лікар і не тільки визнав живим, а й повідомив, що життя постраждалого – у безпеці. І оскільки після цих слів продовжувати зображати з себе вмираючого, було б не тільки не по-чоловічому, а й підозріло, йому нічого не завадило дати хлопчикам пораду:

– Запишіться у чергу! – навмисне комічно, потираючи однією рукою забиту потилицю, а другою – забитий зад, пробурчав він, усе ще продовжуючи прислухатися до думок братів, які думали, що всім зараз не до них і тому нічого не підозрювали.

Щоб зрозуміти те, що думки Жордана та Квентіна під час гри були далекі від брумсноубол, не потрібно було бути менталістом. Оскільки обидва раз повз раз потай поглядали на замок, достатньо було бути дуже спостережливим. Саме дуже, бо, заради справедливості, варто відзначити, що гра братів була бездоганною – на їхньому рахунку не було жодної пропущеної подачі чи невірно поданого пасу.

Чого не можна було сказати про Домініка. Він якраз навпаки, раз у раз пропускав подачі та невідомо кому пасував. Добре вже, хоча б у свої ворота м’ячі не забивав! Правда, дякувати за це потрібно було не йому, а богам, тому що він робив спроби! І ще які спроби! І бути б йому підозрюваним номер один, якби не одне «але»: розсіяність Домініка була пов’язана з тим, що він не зводив очей зі своєї дружини! Яка всю гру вдавала, що впритул не помічає ані його сповнених туги та обожнювання поглядів, ані його самого.

І ось як, скажіть, за таких умов працювати? Якщо у його головних підозрюваних на думці кохання-зітхання, замість кримінальної справи!

Як, зрештою, і в нього самого.

Йому було що сказано? Сидіти та спостерігати. А він… не всидів. І спостерігав усе більше за яскраво-блакитними очима, за кораловими губками, та золотими кучерями, що блищали на сонці.

Пригнічений повною відсутністю в нього сили волі, Турин зітхнув.

«Одна шкода від цього кохання, – подумки резюмував він. І одразу ж сам із собою й не погодився: – Не скажи! Не завжди! Виконай я наказ і скануй думки братів здалеку, я, мабуть, так нічого б по-справжньому цікавого і не дізнався б! У чому не було б нічого дивного, оскільки вони п’ятнадцять років прожили пліч-о-пліч з найсильнішим менталістом і жодного разу не прокололися. І зі мною б не прокололися, не довбонись я об лід потилицею і не понадійся вони на те, що моє передчасна смерть перерве обшук».