Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Не зовсім. Працював спеціаліст. Але який у цьому сенс? Дівчина про усе розповіла, не думаю, що у цій ситуації для неї було вигідно брехати. У хлопця було багато амбіцій та мало клепок. Якщо він вирішив влаштувати підпал, то чому сам? Якщо він планував таки викупити те приміщення за нижчою ціною після пожежі, тоді навіщо відімкнув пожежну сигналізацію? Мав би розуміти, що в результаті може лишитися лише згарище. Як він дістав можливість доступу до підвалу – інше питання. Винних знайдуть. Та для мене найгірше не це… Світлана вклала у цей заклад гроші, які отримала після розлучення. Вона їх не хотіла, але я переконав. Тому це місце було для неї наче початком нового життя. А стало мало не кінцем. І не лише для неї.

- Так ніхто ж з відвідувачів та працівників не постраждав…

- Та до чого тут вони? Ми… - зиркає з-під лоба, - загалом.... Мали не так це повідомити, але ми чекаємо на дитину. Зовсім незаплановано та пізно… Вона молода, їй всього сорок чотири, а мені на десяток більше, а через декілька місяців взагалі дідом стану… Але ж діти – це завжди щастя, розумієш?

- Ага, - все, що вдається вимовити, поки мій мозок намагається опрацювати отриману інформацію.

- Ми сприйняли цю новину, як дарунок. Наші діти дорослі, у кожного своє життя, тому матимемо маленьку втіху. І я зовсім не розумію, чим Світлана керувалася, коли кинулася гасити полум’я на його одязі голими руками? Про що думала? Навіть уявити страшно, що б могло трапитися… У той день ми мали їхати до клініки, аби стати на облік. Я мав забрати її з ресторану. Лана забула документи у кабінеті, тому повернулася. Решту ти знаєш: біля входу до підвального приміщення побачила дівчину, та, помітивши її, швидко постукала у двері та втекла. Світлана пішла до дверей, відчинила їх і встигла помітити лише фігуру, що швидко сіпнулася, а далі – спалах. Очевидно, він випадково облив рідиною для розпалу і себе. Та загорілося й усе розлите по підлозі, швидко перекинулося на скатертини і серветки, які були складені для прання. Через шок кинулася його рятувати… Страшно подумати, що їх криків могли б не почути. Один з офіціантів встиг відтягнути її, та поки знайшов вогнегасник – було пізно. Вогонь почав розкидатися…

- Досить, - не хочу більше цього слухати. Якби цей покидьок сам себе не прикінчив, я б точно зробив це за нього. – З мамою точно все добре?

- Каже, що досі чує його крик… Я намагаюся постійно бути з нею поруч. Наполягаю звернутися до психолога. На руках опіки другого ступеня… Не так все плачевно, як думав спочатку. І з малюком, на щастя, усе добре. Здається, я ще більше посивів після того вечора.

- Шушукаєтеся? Ходімо вечеряти, – чую голос мами за спиною.

- Ми йдемо, люба, - бачу, як Макар натягує посмішку, а я не наважуюся розвернутися до неї обличчям, аби вона не прочитала на ньому усе, що рветься всередині від усвідомлення, що міг її втрати.

***

- Що буде з Альбіною?

- А тебе це хвилює? – збиваю подушку, на якій спить Каміла, та кидаю до узголів’я ліжка.

- Не знаю, - знизує плечима. – Вона ж там була…

- Тоді нехай відповідає за свої вчинки. Мені абсолютно байдуже.

   У відповідь Каміла лише киває, залазить під ковдру та підсовується ближче, коли лягаю біля неї. Перекидаю руку через її талію та притягую ще ближче. Здається, тепер інакше просто не засну. Її дихання вирівнюється всього через декілька хвилин, а мені таки заснути не вдається. Наче на повторі прокручую в голові останні події… Що за чортівня відбувається?

   Звук дверного дзвінка застає зненацька. Кидаю погляд на годинник: майже північ. Кого знову принесло? Серце починає панічно гупати, коли перше, що спадає на думку – щось з мамою. Обережно забираю руку з талії Каміли та вискакую з ліжка. Несуся до дверей та відразу відчиняю.

- Не проганяй відразу. Прошу… Я хочу тільки поговорити.

- Каміла спить. Я не стану її будити і …

- Я пришов до тебе.

- Ви пили?

- Ні… Я сина поховав і алкоголь мені його не поверне, як і доньку. Впустиш?

   Якого біса він припхався? День і так був нервовим. Не хочу, аби Камі прокинулася і застала тут його. Але чорт… Краще відразу дізнатися чого він хоче. Якщо намагатиметься повернути Камілу до  свого дому – викину його звідси відразу.

- Не шуміть, - відчиняю швидше двері та вказую рукою у сторону кухні. – Я зараз прийду. Двері зачиніть.

   Швидко крокую до спальні, аби перевірити, чи не розбудили Камілу. Спить. Одягаю футболку та штани, аби не вислуховувати його в самих трусах.

   Батька Каміли таки застаю на кухні: спирається ліктями на стіл і прикриває обличчя долонями.

- Сподіваюся, надовго ця розмова не затягнеться. Нам зранку на пари.

- Я все просрав.

- Дуже інформативно.

- Я втратив обох дітей… Сина через те, що дозволяв надто багато, а доньку через надмірну суворість. Я хотів забезпечити йому гідне майбутнє, тому визнав сина, але не став для нього батьком, якого він потребував поруч. Я не знайшов у собі сміливості чинити опір, аби лишитися з сином. Підкорився і здався. Каміла… Я завжди боявся, аби вона не потрапила до поганої компанії, не загубила себе… Тому почав контролювати кожен її крок, спланував її майбутнє до найдрібніших деталей, аби вона лишалася поруч. Скільки разів я хотів її обійняти, пригорнути до себе, погладжуючи руді кучері, чи вкласти спати, читаючи казку, як це роблять нормальні батьки… Та щоразу, коли про це думав – совість колола думка, що це несправедливо по відношенню до сина. Я відчував перед ним провину усі ці роки… Закривав очі на усі його огріхи та свавілля, витягував з таких халеп… А Каміла… Вона завжди такою була: доброю і слухняною. Скільки разів вона прибігала заплакана і просила полікувати метеликам крильця чи вилікувати пташеня, яке випало з гнізда… І я… Я пишався нею, коли вона пішла. Вона зробила те, чого я не зміг.  

  - Тоді навіщо було її проганяти? Чому просто не розірвали ту дурнувату домовленість про шлюб?