Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

   Ненавиджу такі дійства. Половина з цих людей, які топчуть мокру землю дорогим взуттям, вдавано схлипують та втирають крокодилячі сльози, коли труну опускають в землю – звичайнісінькі лицеміри, які уже ввечері забудуть про демонстрацію горя і будуть далі жити звичайним життям. Можливо, і я один з них. Та розпач вдавати навіть не збираюся. Я тут лише з однієї причини.

- Не замерзла? – перехоплюю холодні пальці та підношу до губ.

   У відповідь Каміла лише мотає головою та схлипує. Пригортаю її до себе і погладжую спину через пальто. Не розумію її розпачу, але щоразу нестерпно бачити її сльози.

- Я підійду до тата, - вимовляє ледве чутно.

   Пускати її саму  я не збираюся. Веду за руку ближче до пониклої постаті. Ось кому розпач вдавати не вдається – він справжній. Важко у цій згорбленій фігурі впізнати високого кремезного чоловіка зі зверхнім поглядом. Матір Каміли стоїть поруч і манірно втирає сльози, на які навіть натяку немає. Гидко дивитися.

- Тату, - вкладає руку йому на плече. Рука Каміли вмить вислизає з моєї. Чоловік затискає її в обіймах та ховає обличчя у волоссі. Не хочу, аби він до неї навіть торкався після того, як з нею обійшовся, та розумію, що зараз не час виясняти відносини.

- Доню, повертайся додому. Все зміниться, обіцяю…

   Завмираю, коли усі звуки довкола припиняють існувати, а пальці німіють від того, наскільки сильно стискаю їх в кулаки. Ну це занадто!

- Ні, - промовляє тихо, але впевнено, коли я саме збиравася сказати, що цього ніколи не буде.

- Каміло…

- Не час і не місце, тату, - вивільняється з обіймів та стає спиною впритул до мене. Нарешті вдається видихнути.

- Господи… Що ж я накоїв? – бубонить собі під ніс, та я чую. Зариває руки у волосся, розвертається та йде до матері Артура, яку вже встигли накачати заспокійливими препаратами. Від її завивань вуха закладало.

- Поїхали? – запитую, притискаючи Камілу ближче до себе. Не бачу сенсу більше тут залишатися.

- Ти хотів заїхати до мами… Адаме, я не знаю, як дивитися їй в очі. Можливо, краще поїдеш без мене? Вона, мабуть, ненавидить мене…

- Дурненька, - розвертаю обличчям до себе та цілую в маківку. – Ти нічого не зробила, вкотре повторюю.

- Але…

- Як там кажуть? Про мертвих говорять тільки добре або мовчать? Так? – тягну за руку у сторону, де припарковане авто. – Я не буду мовчати, Каміло. Але й згадувати хоч щось хороше про людину, яку з власної дурості щойно засипали двометровим шаром землі теж не збираюся. І точно не твоя провина у тому, що він мало не забрав із собою на той світ більше  трьох десятків людей, очевидно, знову намагаючись щось мені довести. Вона не винить тебе, люба.

- Але ж і вона постраждала…

- Та до чого тут ти? – різко зупиняюся, від чого Каміла впечатується у мої груди. – Хіба ти змушувала його влаштовувати пожежу і через поспіх та власну дурість запалати самому, як сірник? У чому тут твоя вина, а?! Припини співчувати тим, хто й так має достатньо клепок, аби усвідомлювати наслідки своїх вчинків, за які довелося поплатитися життям. Добре, що лише одним. І, виходячи з твоєї логіки, я себе також звинувачувати повинен, адже, швидше за все, він знову намагався щось довести мені, так? Маю гризти себе думками, чому йому знадобилося саме те приміщення, де знаходиться ресторан моєї матері, яке вона відмовилася продавати? Людина у здоровому глузді, яка знала, що у цей час там є працівники та відвідувачі, такого б не вчинила. Хіба він зовсім став відбитим за ці роки. Каміло, - обхоплюю її бліде обличчя долонями, - ти ні в чому не винна.

- Він був моїм братом.

- Яка різниця? Не говори дурниць, ставлення моєї мами до тебе не змінилося – вона тебе обожнює. Якщо за цей місяць ти ще не зрозуміла – попереду для цього є повно часу. З мамою усе буде добре – руки загояться. А ти не будеш гризти себе провиною, зрозуміла? – отримавши кивок у відповідь, відчиняю для неї дверцята, сам займаю місце водія та рушаю.

   Досі не зовсім звик до того, що доводиться стояти у заторах – на байку їх проскочити було легше. Подумки схрещую пальці, аби Каміла нічого за нього не запитувала. І так нервував, аби Влад нічого їй не ляпнув у своєму стилі, що обміняв одного коня на іншого. Сподіваюся, хоч до весни вона нарешті викине з голови усі заскоки стосовно фінансової сторони у наших стосунках. Хоча я й досі не розумію… Людина, яка виросла у достатку до нього й звикає, і сам такий. І я не розумію, чи їй просто незручно, чи вона соромиться. Увесь час, що ми живемо разом мало не на плечі тягну її за покупками. Та я це виправлю. Усіма способами змушу її зрозуміти, що просто хочу про неї турбуватися і дати усе, аби поруч зі мною вона була такою ж щасливою, як і я з нею.

      Коли під’їжджаємо до будинку – бачу, що на нас уже чекають. Паркую машину у дворі та вибігаю, аби відчинити Камілі двері. На вулиці почав моросити дрібний дощ, тому швидко тягну її до порогу. Щойно заходимо всередину, до нас виходить мама. Не зважаючи на перев’язані до самих ліктів руки, широко розставляє їх для обіймів та першою захоплює у них мою дівчинку.

- Як ти, доню?

- Я… Н-нормально. Піду руки помию, - відступає на крок назад, мало не оббігаючи матір та мчить у сторону вбиральні. Знову всередині тисне, коли помічаю, як вона швидко витирає сльози з обличчя.

- Важко переживає втрату?

- Вона часто переживає за те, через що зовсім не слід. Я…

- Я піду до неї, - зупиняє, коли роблю крок в тому ж напрямку, де зникла Каміла. – Роздягайся і проходь.

   Не заперечую. Нехай остаточно переконається у тому, як мама до неї ставиться. А я тим часом матиму змогу поговорити з Макаром без пари чутливих вушок.

- Не зайнятий? – зазираю після короткого стуку до його кабінету.

- Ні. Почув, що ви під’їхали, тому збирався виходити. Усе добре?

- Нормально, - зачиняю за собою двері та сідаю навпроти нього. – Вдалося відновити відео з камер спостереження?