Читати книгу - "Мідний король"

— Розвіяре!

Він не озирнувся.

Прохляпали босі ноги. Ззаду на плечі лягли тремтячі легкі долоні:

— Ти повернувся… Розвіяре, я так боялась… Розвіяре?

Він не обернувся. Руки Яски потихеньку сповзли з його пліч.

— Послухай… Ми… просто заснули. Просто. Нічого не було. Сьогодні — нічого! Ми не знали, де ти, коли тебе сподіватись. Лукс мене втішав. Якби не Лукс, я б збожеволіла! Тебе нема вже стільки днів… Ніхто нічого не знає, тільки — «Чекайте»… Розвіяре, Лукс мене не торкався!

— Я бачив.

— Ти нічого не бачив! І не міг бачити… Ну чому ти не маг, чому не відчуваєш, що я не брешу?!

Вона говорила все гучніше. Розвіяр зачинив вікно й таки обернувся; у кімнаті було темно. Він відчував тепло Ясчиного лиця, чув сльози, вчував запах шкіри й волосся.

— Розвіяре… — сказала вона ледь чутно, — що мені робити?! Якщо ти кажеш, що я маю бути його… мені бути однаково твоєю? Навіть коли ти наказуєш? Ти наказуєш мені бути його, і не можна не послухати? А потім ти відштовхнеш мене, тому що я його? За що ти так мене? І за що його, як же ми можемо…

Вона затнулась. Із кімнати, де залишився Лукс, розповзлась тиша; Розвіяр злизнув кров з порізаного пальця. Яска стояла дуже близько, вона не схлипувала й навіть, здається, не дихала.

Розвіяр узяв її за плечі. Одразу зрозумів, що вона не бреше й ніколи не брехала йому: її губи мали смак правди.

Він мов зірвався з вершини, і розтікся рікою, і розлився по траві широчезної рівнини. І знову зібрався потоком, ринув униз по річищу й не чув нічого, крім її уриваного дихання. Він жив і вижив заради сьогоднішньої ночі. Він зійшов на гору й вибухнув ізсередини — мовчки, без жодного стогону, тільки стиснувши зуби.

Ясчине гаряче тіло перетворилося на річку, і Розвіяр плив у ній, щасливий, веселий і сильний. Його тягло, погойдувало, річка була щедрою й теплою, а в небі відбивалися мости й склепіння далекого Мірте. Здається, на декілька хвиль він заснув або зомлів — і, відпливаючи все далі за річкою, почув здушений крик унизу, біля входу до готелю.

— Назад!

— Двері…

— Допо…

Розвіяр схопився. Не вистачало повітря — доводилося дихати ротом. Серце калатало, у поспіху пропускаючи удари; збиваючи такт, затупотіли швидкі кроки по коридору. Загомоніли злякані голоси, їх перервало владне ревіння ззовні:

— Відчиняйте! Гекса віддайте — решту не займемо!

Розвіяр метнувся по темній кімнаті:

— Свічку! Яско, свічку, хутчіше!

Темрява залилась червоним світлом: ззовні, на вулиці, загорілися смолоскипи, а фіранка була прикрита нещільно. Розвіяр одягався, плутаючись в одязі, ламаючи нігті; з маленької кімнати вискочив Лукс, прикрикнув на злякану, голу Яску:

— Од вікна! Відійди!

Він відштовхнув дівчину вглиб кімнати й завмер біля вікна, тицьнувшись носом у щілину між рамою та фіранкою. Унизу гомоніли. Розвіяр розібрав голос хазяїна; той щось канючив, упрохуючи.

— Що нам Новко! — гаркнув грубий пропитий голос. — До ями Новка! Ми від Хапа! Відчиняй!

Розвіяр знайшов свій меч.

— Не можу, — голосив хазяїн, — ключ відшукати не можу!

— Не можеш?! — Щось важке гепнуло в двері. — Не знайдеш ключа — так ми ззовні відімкнемо. Дружина з діточками вдома?

— Я відчиняю! — закричав хазяїн щосили, і в цю мить Лукс, із тріском обірвавши штору, стрибнув униз.

Розвіяр кинувся до вікна і побачив, як він м’яко приземлився на чотири лапи за спинами людей, що з’юрмилися біля входу в готель. Заметляли клинки. Повалився перший труп, перший поранений відскочив, притискаючи руки до живота. Троє вцілілих горлорізів напали на Лукса з трьох сторін, і з їхнього хвату Розвіяр зрозумів, що їм уже доводилось битися зі звіруїнами.

— Шкуру над каміном! — кричав ватажок. — Шкуру приб’ю цвяхами! Не помалюйте йому дупу, хло’!

Розвіяр скочив на підвіконня. У цю мить розчахнулись незамкнені двері, і в кімнату з коридора ввірвались незвані гості — двоє з мечами і третій зі зведеним арбалетом. Яска поточилась назад, прикриваючись обривком портьєри. Розвіяр устигнув побачити, як Лукса притискають до стіни протилежного будинку — і стрибнув назад у кімнату.

Меч гекса не був пристосований для того, щоб битися під дахом. Занадто довгий навіть для боїв у лісі, його колись викувано для війни в чистому полі. Розвіяр жбурнув кріслом у невисокого кощавого мечника й пішов в атаку на другого, плечистого, намагаючись тримати противника між собою та арбалетником. Довгий клинок розпоров оббивку на стіні, драпування роззявилось чорним ротом. Розвіяр в останню мить відбив важезний удар, так що посипались іскри з очей — і з-під схрещених клинків. Плечистий дістав перевагу, в цей час Яска, виринувши з темряви, хльоснула ворога фіранкою по очах. Розвіяр скористався його миттєвою сліпотою, протнув, підхопив тіло й устиг прикритися ним, як щитом, від стріли. Кинув свій меч, перехопив клинок мерця й убив арбалетника раніше, ніж той здогадався відступити.

Невисокий кощавий боєць повернувся й кинувся бігти вниз по східцях. Розвіяр не дав йому втекти — розрубав шию ззаду. Кинувши труп на нижньому майданчику, бігцем пролетів через вітальню до входових дверей.

На вулиці тривав бій — Лукс ще тримався. Глибокий поріз над бровою кровоточив, звіруїн був дуже блідий, але не падав; Розвіяр був ладен заспівати від вдячності: Лукс вистояв! Лукс ще живий!

— До мене!

Озирнулись усі троє. Розвіяр напав на ватажка, але той виявився несподівано в’юнким і сильним бійцем. Смолоскипи кружляли, окреслюючи дуги, міняючи світло й темряву так, як це було вигідно суперникам. Обороняючись, Розвіяр повернувся обличчям до готелю й краєм ока побачив у вікні Яску.

— Ні! Стій!

Яска скинула руки. Нічого не відбулося. Розвіяр чув, як вона захрипіла з натуги, потім заплакала вголос, закричала: «Помріть! Падайте!» — але вороги стояли, наче нічого й не було, і Розвіяру з Луксом доводилося все важче. Вуличні бійці пройшли не один десяток подібних битв і вижили — вони билися й клинками, й смолоскипами. Лукс ледь ухилився від полум’я, яким йому тицьнули в обличчя; брови звіруїна згоріли, волосся тріщало, чужий клинок розітнув йому передпліччя…

— М-маєш!!!

Вузьку вулицю осяяв спалах. Ватажок нічних розбійників завмер, пропустив удар Розвіяра і почав падати, але не від рани. У лобі його диміла діра. Двоє інших осліпли, загаялись на яку хвильку. Лукс з останніх сил кинувся в бій і здолав другого, а Розвіяр повалив третього. За декілька хвилин усе було закінчено, тільки смолоскипи й трупи валялись на землі.

— Яско, — прошепотів Розвіяр.

У нього все крутилось перед очима. Любов, бійка, непоправна дурість Яски, яка себе видала… І тим урятувала, можливо, життя йому та Луксу.

Шуу знає, хто спостерігав за боєм