Читати книгу - "Мідний король"

Зіниці Брана розширились:

— Ти смієшся?!

— Яке потішне пояснення, — Розвіяр витер сльози. — Яка зворушлива причина для вбивства. Сотнику… Ти ніколи не зможеш уявити, що між нами сталося. І ніколи не дізнаєшся. Вибач.

Бран сів на матраці. Рожевий шрам на його голові налився кров’ю, Бран несвідомо провів по ньому здоровою рукою:

— Хлопче…

І закашлявся.

* * *

Часу було мало. Бран говорив квапливо, задихаючись, раз у раз потираючи шрам. Після гибелі володаря він на короткий час узяв командування на себе, але твердиня хиталась, тремтіла підлога, стіни вкривалися тріщинами. Струмки повсихали, почалася спрага, а з нею хвороби. Раби й ремісники, жінки, вільні найманці кинулися хто куди — багато хто вцілів, деяких захопили звіруїни. Від утікачів звіруїни дізналися про гибель володаря й здійснили ще одну атаку. Вони увірвались у замок, Бран бився біля самих воріт. Думав, що вмер у бою, — та, на біду, вижив; його сприйняли за мертвого. Він очутився майже за місяць у хатинці якихось пастухів. Він довго мешкав із цими людьми, яких раніше зневажав; сили поволі поверталися до нього, але права рука відмовлялася слухатись.

Потім де не взялись ловці з Фер у пошуках нових рабів. Він став на захист пастухів, які в своїх злиднях ділилися з пораненим останнім шматком сиру. Його знов оглушили й привезли на базар у загальній зв’язці, але ніхто не хотів купувати старого каліку.

— Це відплата за той похід… За новий кордон, — шепотів Бран. — Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним і що сталось зі мною, — це відплата за той похід…

У тісній комірці недвижно стояло стиснуте повітря. Квадратове вікно замість скла було затягнуте пузирем мушляка; крізь нього неможливо було дивитись на зовнішній світ, воно цідило світло, як скупу милостиню.

— Хто тепер у замку? — спитав Розвіяр.

— Не знаю. Може, хтось із наших. — Бран із болем поморщився. — Там же ні їжі, ні води…

— Вода повернулась, — не дуже твердо сказав Розвіяр. — Я розмовляв з одним мародером. Він бачив, що водоспади оновилися.

— Може, в замку ще лишився хтось із наших, — повторив Бран, і його тьмяні очі заблищали. — Ти йдеш… туди?

— Так. Я відновлю замок.

— Візьми мене, — хрипко попросив Бран. — Я знаю… багато. Скажу, що знаю.

— Дякую, — сказав Розвіяр щиросердо.

* * *

Незадовго до півночі він стукнув у ковані двері готелю «Синя хвиля». Над дверним молотком був напис: «Уночі не відчиняємо», однак Дол-Шерт навчив Розвіяра особливої манери стукати.

— Хто там? — почувся зляканий шепіт.

— Це я, твоя теща, — сказав Розвіяр крізь зуби. — Привіт від Новка.

Загрюкотіли замки й ланцюги. Двері прочинились.

— Як вони? — запитав Розвіяр у слуги, що глядів на нього з підлесливим жахом.

— Сплять…

По безшумних камінних сходах Розвіяр піднявся на другий поверх. Готель був хороший, добротний, хазяїн відкупався від Новка регулярно й щедро. Про «Синю хвилю» казали, що заклад безпечний навіть уночі, і від постояльців не було відгону.

Для Розвіяра з супутниками найнято великий номер із каміном, із трьома прекрасно обставленими кімнатами. Тут не було ні пилявих завитушок, ні чужих мисливських трофеїв, ні важких завіс, ні вицвілих декоративних подушок. Гладке дерево, прості зручні меблі, умивальники, куди на першу вимогу заливали теплу воду. Вікна, доволі великі, виходили на вулицю: з них чудово було видно, хто прийшов із парадного ходу.

Розвіяр узяв із рук слуги свічку під прозорим абажуром.

— Дякую. Спи.

Слуга взяв простягнуту монетку, вклонився і щез. Розвіяр штовхнув двері й опинився в першій з трьох кімнат. Камін стояв порожній і холодний. Фіранки на вікні були широко розчахнуті, ззовні, з вулиці, не долинало ні звуку, не долітало ні промінчика.

Розвіяр прислухався. З кімнати праворуч ледь чулося спокійне дихання.

Він прочинив двері, потихеньку зазирнув усередину. На широкій низькій постелі лежав звіруїн, витягнувшись на весь величезний зріст, звісивши нижні лапи. Біля його м’якого світлого живота лежала, пригорнувшись до нього, Яска; Лукс обіймав її вві сні й руками, й передніми лапами. Тонке простираделко вкривало Ясчине голе тіло до пояса.

Розвіяр зачинив двері. Кілька хвилин ні про що не думав — тільки дивився на кімнату, що виступала з темряви назустріч свічці. Треба запнути штори; не можна, щоби ззовні бачили вогонь, так не годиться у Фер…

Усе, що сталося з ним в останні дні, тепер повернулось і закалатало під ребрами, ніби камінь у бочці, що крутиться. Сотник Бран, великий воїн, понівечений і проданий у рабство, мов шмат м’яса. Руїни замку, який він обіцяв відновити… та чи не розкришиться камінь від першого ж доторку кирки?! Та чи не втече будівничий, коли зрозуміє, чого хоче від нього збожеволілий Новко? Розвіяр приносив жертви Мідному королю, він бачив кожну прожилку на траві під ногами, він помстився вбивцям свого батька, він носив меч гекса й кольчугу імперського вартівника… То й що?!

Він опустився в крісло і поставив свічку на підлогу. То й що, адже це його рішення, рішення вершника. Він віддав Яску своєму братові на «другу ніч» і так погодився, що вона дружина Лукса теж. Дружина Лукса, який дорожчий, аніж просто брат; чому ж так хочеться піти до коваля й замовити стремено?!

Завтра вдосвіта вони вирушають. Шлях через тунель, потім мимо Кипучки, потім через перевал. І майже не доведеться спати; треба відпочити зараз, поки можна. Подрімати хоч кілька годин. Він же й збирався, повернувшись у готель, завалитися в ліжко майже як мертвий…

Він піднявся. Зняв плащ. Розстебнув пояс, зняв перев’язь і піхви. Бездумно витягнув меч — темний, без жодного поблиску на клинку. Чому він не вбив работоргівця?!

Він провів пальцем по вістрю. Біль був сильнішим, ніж він сподівався. Виступила кров, швидко закапала на підлогу. Розвіяр дивився на неї з дивним задоволенням; йому хотілося взяти меч і спустошити кімнату, зруйнувати готель, розтрощити всі ці крісла й столи на тисячі скіпок. Ні з сього ні з того він пригадав молоденьку Джаль: милу, покірливу, зі старанною усмішкою на губах.

Він загасив свічку й підійшов до вікна. Вулиця мовчала; щось майнуло в провулку навпроти, начебто відблиск світильника, вкритого полою. Місто кипить нічним лихим життям, на руїнах згорілої бібліотеки оселилися, за чутками, павуки Ча і заплели обвуглені сволоки своїм павутинням…

Він стояв так хвилину і дві. Повітря нічного Фер пахло димом, сечею й