Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я вже бачив наочно: вилискують і перекочуються над бистрим Дністром золотаві хвилі пшениці. І, наче кораблі, по цьому жовтіючому морю пливуть на пшеничних ланах, стрекочучи ножами, жатки, зроблені нашими руками.
Турунда заступав секретаря партійного осередку ливарного цеху Флегонтова, посланого дирекцією заводу у виробниче відрядження в Ленінград. Щодня радився я з Лукою Романовичем, як краще скеровувати нашу молодь на виробниче завдання, щоб у дрібницях і у великих справах була вона надійною помічницею партії.
Турунда простими діловими порадами більшовика і досвідченого виробничника спрямовував наше молодіжне завзяття на конкретні справи. Він керував нами дуже вміло, вчасно підказував, що ще треба зробити. Після кожної нової розмови з ним я бачив виразно ті «вузькі місця» в цеху, де можна було застосувати нашу енергію. Я навчився розуміти Турунду з півслова, і він, у свою чергу, керував комсомольцями так, щоб ми могли виявляти найширшу ініціативу в усякому починанні.
Аби почати, а там воно і піде. Через тиждень після того дня, коли я посперечався з інженером Андрихевичем, у цеху з’явився другий, номер молодіжної газети. Вибійник Гриша Канюк попрацював на славу.
Високий, широкоплечий хлопчина в шкіряному фартусі і захисних окулярах стояв біля кранового розливочного ковша і повертав його штурвал. З носика ковша лився струмінь розплавленого металу і писав літеру за літерою, з яких складалась назва: «Молодий ентузіаст». Ця вогненна назва зразу привертала увагу молодих і старих робітників цеху.
Всі дописи акуратно надрукував на машинці в заводоуправлінні Коля Закаблук. Він був і автором двох із них.
У статті, присвяченій режиму економії, наш мовчазний табельник хазяйським оком оглянув ливарний цех.
Ні цехові комірники, ні Федорко, ні головний інженер заводу Андрихевич, писав Коля, ще не сприйняли серцем заклику партії боротися за режим економії. «Чи подумав головний інженер, скільки вільної площі гуляє поблизу недобудованого мартена? А треба тільки очистити запущений плац від піску і скрапу — буде де встановити формувальні машинки, які вже більше року чекають ремонту в коморі ливарного… А скільки набійників з поламаними дерев’яними клинчиками валяються на стелажах! Тим часом кожного разу, коли не вистачає набійників, майстер Федорко посилає все нові й нові замовлення в ремонтно-інструментальний цех. Інструментальники витрачають дорогий метал, виготовляючи для нас нові набійники. А чи не простіше було б насадити на старі залізні держаки нові клинці і цим обмежитися?»
Таких переконливих прикладів Закаблук відшукав силу-силенну. Він просто у вічі обвинувачував адміністрацію в неекономному витрачанні графіту, сульфітного лугу і патоки в шишельній. І він не тільки вишукував хиби, а й закликав робітників боротися за кожну краплю чавуну, за кожну жменю жирного гатчинського піску, який привозили до нас здалека, за всяку надтріснуту опоку, яку при бажанні можна зв’язати заклепками і пустити в хід без переплавки.
У дописі «М’якосердя майстра Федорка» Закаблук протирав наждачком Олексія Григоровича за його примиренське ставлення до шкурників і бракоробів. Коля говорив щиру правду у вічі. Він писав, що досить якому-небудь бракоробові запросити майстра до себе на весілля або покликати його на хрестини кумом, як Федорко ладен дивитися крізь пальці на всі їх штуки. «Якщо ці нехлюї не захочуть виправитися, — попереджав Закаблук, — треба майстру негайно очистити від них ливарню».
Свій допис я підписав «Василь Киянка». Мені до вподоби було це слово ще в фабзавучі. Киянкою звичайно плацові формувальники розштовхують моделі, перед тим як обережно вийняти їх з піщаних форм. Так і я хотів своїм дописом розхитати лінивих і надміру спокійних людей, від яких залежав розвиток цеху.
Василь Киянка висловлював у газеті «Молодий ентузіаст» думку, яка давно вже мучила його: він пропонував відкинути кустарне підігрівання машинок, і викликану ним зайву біганину по цеху за плитками.
Нам допоміг докладний лист, якого надіслав Турунді з Ленінграда секретар партійного осередку Флегонтов. Враження Флегонтова ми опублікували в газеті.
Він розповідав про раціоналізацію в ливарному цеху заводу «Красный выборжец», про набивку форм стисненим повітрям, про точний розподіл обов’язків між ливарниками і формувальниками. «А чому б усе це не застосувати у нас?» — запитувала редколегія «Молодого ентузіаста».
Флегонтов формував у нас колеса для жаток. Середнього зросту, присадкуватий, сивуватий чоловік років п’ятдесяти, він виконував дуже тонку і забарну роботу. Занадто повільними і обережними здалися спочатку мені рухи Флегонтова, коли я стежив за його кремезною постаттю в полотняній робі і в казенних жовтуватих черевиках. Занадто вже він довго возився біля кожного розкритого колеса, примочував краї форми уважно і ніжно, заглядав за допомогою дзеркальця у вузькі пази майбутнього обода, перевіряючи, чи нема там сміття. В той час, як ми на «кулеметах» набивали без оглядки опоку за опокою, виставляючи їх добрий десяток на м’яку піщану постіль, Флегонтов із своїм напарником встигав зняти талями і з’єднати одну з одною лише дві половинки одної форми. Якось я висловив Турунді свою думку з приводу повільності Флегонтова, на що він відповів мені:
— Дуже швидкий ти в своїх оцінках! Там, голубчику, не побігаєш. Колеса та корпуси — найбільш трудомісткі деталі. Не випадково їх формують робітники найвищих розрядів. Чому це так? Та дуже просто! Ти «запореш» у гарячці півдесятка шестерень — прикро, але поправно. А уяви собі, що погано заформоване таке колесо. Подумати страшно, скільки чавуну в брак піде, на переплавку!.. А Флегонтов — він великий майстер!
… Лист партсекретаря в нашій молодіжній газеті з великою цікавістю прочитали літні робітники, та і весь номер справив неабияке враження.
… Тієї ночі, коли молодь ливарні вирішила вийти на роботу не з чотирьох, а з першої, щоб задовго до приходу всіх робітників встигнути, не поспішаючи, заформувати комплект деталей для виробництва жаток, що мали бути надіслані комуні над Дністром, я хвилювався страшенно: «А що як ми, молоді формувальники, не справимося з цими трудомісткими і небезпечними деталями? А на них тримається ж уся жатка!» Але непокоїти просьбами старших нам не хотілось. «Упораємося власними силами», — підбадьорювали ми себе.
Не встигли ми взятися до роботи, як з двору в цех зайшли Турунда з Гладишевим, а потім один по одному стали заходити «старички» — кадрові робітники, які давно вже вийшли з комсомольського віку.
— Здрастуйте, Луко Романовичу! — вигукнув я, зупиняючи Турунду. — А ми хотіли було на ваших машинках попрацювати. Як же тепер буде?
Лука Романович усміхнувся і сказав:
— Рано ти у старики записати нас хочеш! Та ми ж допомагати вам прийшли. Загальна справа — спільний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.