Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Я турбуюся за тебе, Кіро. Ти граєш у небезпечну гру. Але я дам вам шанс. Тільки пам’ятайте: цей світ не терпить дурнів.

Максим сидів, занурений у власні думки, його розум гудів від напруги. Депо — пістолет біля її скроні, її погляд, що пронизував його навіть крізь страх; вокзал — її слова про довіру; і тепер вона стоїть тут, сперечаючись із батьком за їхній шанс. Усе це не вкладалося в його цинічну картину світу. Він кинув погляд на Германа, і той відповів коротким здивованим знизуванням плечей, ніби сам не міг повірити в цей поворот.

— Я не розумію, як ми до цього дійшли, — промовив Максим уголос, його голос був тихим, але з ноткою роздратування, ніби він злився на власне збентеження.

Кіра повернулася до нього, її очі блиснули надією, змішаною з легкою тривогою.

— Ми дійшли до можливості, — відповіла вона, стиснувши кулаки, щоб приховати тремтіння. — Мій батько може допомогти нам, але це означає, що ми всі маємо довірити один одному хоч трохи.

Астарот, нарешті, перевів погляд на Максима, його обличчя стало серйознішим, майже загрозливим.

— Ти маєш зрозуміти, Сталкере, — промовив він, його голос був твердим, як камінь, — у нас різні цілі, але ворог один. Питання в тому, чи зможеш ти тримати слово.

Герман кивнув, вирішивши додати ваги розмові.

— Ми не збираємося грати в піддавки, — сказав він, його тон був різким і прямолінійним, як завжди. — Це не просто перемир’я. Ми можемо побудувати щось, що протримається довше, ніж кілька тижнів. Але це залежить від усіх нас.

Максим глибоко зітхнув, його пальці стиснули край столу. Довіра була для нього як іржава пастка — крихка й небезпечна, але він знав, що іншого виходу немає.

— Гаразд, — промовив він рішуче, його голос набрав сили. — Якщо ми працюємо разом, давай прояснимо умови. Жодних шпигунів, жодних ножів у спину — тільки чиста угода.

Кіра, відчуваючи, як напруга в повітрі гуде, вирішила взяти ініціативу. Вона глянула на батька, потім на Максима й Германа, її погляд був гострим і зосередженим.
— Ми можемо почати з того, що нам усім потрібно, — сказала вона, її голос став спокійнішим, але впевненим. — Ми знаємо, що на кону не тільки наші життя, а й те, що залишилося від наших людей. Давайте домовимося про перші кроки.

Астарот нахилив голову, його погляд став проникливим, ніби він зважував кожне її слово.

— Ти права, доню, — промовив він, обдумуючи сказане. — Мета — вижити. Але виживання має ціну. Що ви готові віддати за це?

Герман трохи примружився, намагаючись утримати фокус на суті розмови.

— Якщо ми хочемо побудувати щось серйозне, нам треба діяти розумно, — додав він, його голос був різким, але з ноткою практичності. — Ми можемо об’єднати ресурси й сили. Але тільки якщо працюватимемо разом, а не тягнутимемо кожен у свій бік.

Максим, знову обдумуючи ситуацію, вирішив узяти ініціативу.

— Добре, — сказав він, його тон був холодним і виваженим. — Давай визначимо, що ми можемо дати одне одному. Я можу забезпечити підтримку в Цитаделі — людей, зв’язки, — але за це я хочу знати, що ви будете з нами, коли прийде час.

Астарот кивнув, його обличчя стало менш напруженим, але все ще настороженим.

— Ми можемо це обговорити, — відповів він. — Але я маю знати, на що ви готові піти.

Кіра подивилася на Максима, її очі блиснули рішучістю.

— Я вірю, що ми впораємося, — сказала вона, її голос був твердим, хоч і з легким тремтінням. — Якщо ми зробимо правильний вибір, це може змінити все — для нас, для наших людей.

Максим відчув, як її слова пробуджують у ньому щось схоже на надію — слабке, але вперте відчуття, що вони дійсно можуть вистояти. Він глянув на неї, потім на Астарота й Германа.

— Тоді давай зробимо це, — промовив він, його голос набрав сили. — Почнемо з переговорів і знайдемо спільну мову.

Герман і Кіра переглянулися, потім кивнули на знак згоди. Вони знали, що попереду чекають труднощі, але разом це здавалося можливим.

Астарот примружився, оцінюючи Максима. Він розумів, що союзники потрібні, і його інстинкти підказували, що ці двоє можуть бути не просто марними пішками.

— Мені потрібна ваша підтримка в Цитаделі, — сказав він, його голос став глибшим. — В обмін я даю вам людей і гарантію, що ми не нападемо. Ваші люди будуть частиною цієї зони, і ми не лізтимемо у ваші справи, якщо ви не лізтимете в наші.

Максим кивнув, усвідомлюючи вигоди й ризики цієї угоди.

— І що саме ти чекаєш від нас у цьому союзі? — уточнив він, його тон був обережним, але твердим.

Астарот нахилився ближче, його голос став серйознішим.

— Я чекаю, що ви триматимете порядок на своїй території. Якщо з’являться загрози, ви повідомите мене. Ми разом у цьому, і я не хочу сюрпризів від вас — так само, як ви від мене. Це має бути взаємно.

Герман, обдумуючи слова, додав:

— Розумно. Але нам потрібна свобода дій, якщо щось піде не так. Ми не хочемо бути на повідку.

Астарот коротко кивнув, приймаючи це.