Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

ми зробимо. Беріть цю гранату. їдьте з нею до ДЕПРІК і робіть усе. що скаже Кіпс. Він має рацію — в Лондоні повинні дізнатися про те. що тут діється. А я залишусь туч і спробую пробратись до центрального корпусу. Не сперечайся. Джордже. Якщо вони спіймають мене, то я затримаю їх, щоб дати вам змогу вийти звідси. Це все. А тепер забирайте гранату і йдіть.

Це стало якнайважливішою перевіркою для всієї нашої команди. Ми з ГЬллі й Джорджем уже розтулили вуста, щоб заперечити, проте не встигли нічого сказати. Здалека долинув металевий ляскіт, за яким на нас із-за спини полинула хвиля потойбічної енергії — така потужна, що в мене аж заворушились волосинки на руках. А потім ми почули чиїсь голоси й хуткі кроки.

Більше сперечатись часу не було. Ми врозсип кинулись шукати укриття. Локвуд нахилився, майнув проходом і заховався під дальнім кінцем металевого стола. Кіпс і ГЬллі просто зникли невідомо куди, а Джордж промчав повз мене — й так само пропав. Я скулилась під столом там, де стояла, затиснувшись між якимись коробками. Аж тут просто повз мене пройшли дві пари черевиків. Обережно виставивши голова7, я розгледіла між металевими ніжками стола чоловіка й жінка’: обоє середнього віку, в окулярах із товстими лінзами, в білих лабораторних халатах, прикрашених малюнком лева.

— Скільки ще чекати? — запитала жінка, проходячи кімнатою.

— Хвилин, мабуть, із десять. Він там уже з двадцять, а це ніколи не триває довше, ніж пів години.

— Скоріше б усе закінчити й повернутись...

Вони підійшли до дверей і зникли в лабораторії.

Щось змусило мене обернутись. Повз мене саме прокрадався Локвуд — розкуйовджений, з вимащеним косметикою обличчям. Він нахилився, всміхнувся мені, махнув на прощання рукою. Тоді подався до отвору в стіні і майнув у тунель.

Під сусіднім столом я помітила ГЬллі. Поряд із нею, між двома стояками з соляними пістолетами, втиснувся Кіпс. А трохи далі з-за коробки з магнієвими каністрами визирала чи то здоровенна соляна бомба, чи то Джорджева сід-ниця. З-за протилежного боку коробки виглядало знайоме обличчя в окулярах: Джордж побачив мене й моргнув.

Отже, з ними все було гаразд.

Не варто, мабуть, казати, що цієї миті я прийняла своє рішення. Це була та сама мить, коли ми робимо найважливіший вибір у своєму житті, докладаючись не на розум, не на здоровий глузд, а на чуття. Саме такі ситуації дозволяють нам зрозуміти, ким ми є насправді.

Отже, свій вибір я зробила й щодуху кинулась до тунелю.

Погано закріплений брезент лопотів під вітром, гучно б’ючись об металеві кільця переходу. Над головою світились поодинокі лампи. Тунель помалу повертав до центру дослідницького комплексу. Довкола пахло сіллю й залізними стружками.

Врешті я опинилась перед масивними залізними дверима. То був психологічний бар’єр — такий самий, як у кімнаті Джесіки на Портленд-Роу. Перед дверима вже сидів навпочіпки Локвуд, ладний вдертись усередину з оголеною рапірою. Я підбігла й присіла поруч.

Він спочатку здивувався, тоді вилаявся й похмуро запитав:

— Що ти, в дідька, тут робиш? Я ж сказав вам. щоб ви йшли звідси!

— Не забувай, — відповіла я, — що я не працюю в агенції «Локвуд і К°» й не зобов’язана виконувати твої накази. Ти чиниш на свій розсуд, а я — на свій. Пора це засвоїти. — і я подарувала йому свою звичну глузливу посмішку.

— Ой лишенько, я й справді забув про це. — стенув він плечима і всміхнувся, але тут-таки обернувся назад до дверей. — Г&разд. Що там усередині, я не знаю, тож слід очікувати чого завгодно. Тримай рапіру напоготові.

Нам, одначе, знову пощастило, бо коли ми штовхнули двері, то не побачили за ними ні потойбічних страхіть, ні агентів Ротвела — тільки стоси дерев'яних ящиків, відкритих, порожніх. Підлогу було засипано сіллю й стружками з цих ящиків. З високої стелі блідо світили лампи.

Ми прибули туди, куди треба. Це мені відразу підказало дзижчання, що не виходило з моєї голови ще в готелі, а зараз досягло своєї найвищої точки. Мене занудило й навіть хитнуло так. що мені довелося спертись об стіну. Потім ми з Лок-вудом обережно, але хутко прокрались уздовж лабіринту ящиків, аж поки побачили вузеньку щілинку, крізь яку просочувалось яскраве світло.

Ми підійшли ближче й зазирнули туди.

— Ой лишенько... — тільки й промовила я.

Локвуд спритно витяг звідкілясь сонячні окуляри, які надягав лише тоді, коли натрапляв на потужні Смертні Вогні, і рвучко труснув їх — раз, два, — відкриваючи з клацанням дужки. Він був украй схвильований; на його обличчі видніла та сама вперта рішучість, за яку так дорікав йому Кіпс і яку чудово розумів Ротвел, та сама, яка підкорила мене з першої ж миті, коли я побачила Локвуда.

— Ось воно. — сказав він. — Те, задля чого ми прийшли сюди.

І. тихенько засміявшись, надяг окуляри.

Як описати те, що ми побачили в ангарі, розташованому в самісінькому серці дослідницького центру? Зробити це вкрай непросто, бо зрозуміти все, що там було — і чого не було, — надто важко. Насамперед той величезний простір, що відкрився нам, виявився майже порожнім, крім стосів ящиків, за якими щойно ховалися ми з Локвудом, там не було нічого. Здіймались угору металеві стіни, під високим дахом світили матові лампи. Здавалось, ніби ми потрапили до великої, давно вже покинутої церкви. Праворуч від нас виднів прохід — такий самий як той, що ним ми прийшли сюди. В дальньому кінці зали я розгледіла відчинені розсувні двері — ті самі, які ми бачили зовні, — а за ними чорніла ніч. Я кажу «розгледіла», бо хоч зала нібито й порож-нювала. та щосьу 'п центрі заважало роздивитись на ці двері як слід.

Там, де стояли ми з Локвудом, височів невеликий, збитий з дощок майданчик, та, окрім нього, вся долівка в залі була гола, земляна. Трава, що росла колись на цьому місці, давно вже зів’яла, й тепер земля була тут чорна, тверда; подекуди з неї стирчали кістки. За давніх часів тут відбулася битва, тому інститут і обрав це місце для здійснення своїх планів.

Посередині земляної долівки лежало велетенське коло з залізних ланцюгів. Воно було ширше від будь-якого баченого мною кола — футів з тридцять у діаметрі. Та й самі ланцюги були напрочуд міцні, на кшталт якірних ланцюгів у лондонських доках, і важили