Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Клянуся.

(Але.)

Віола усміхається найзмученішою, найщасливішою посмішкою в моєму житті. Вона знову бере мене за руку.

— Ми їх перемогли.

Але тоді нетривкість надії знову дає про себе знати, і мій Шум трошки сіріє.

— Ну, ми ще не там, і ми не знаємо, чи Притулок зможе…

Але вона хитає головою.

— Ні-ні, — каже вона. — Ми їх перемогли. Слухай мене і будь щасливий, Тодде Г’юїтте. Ми весь цей час пробували обігнати армію — і знаєш що? Ми її обігнали.

Вона дивиться на мене, усміхається, очікує чогось від мене.

Мій Шум гуде, він щасливий і теплий і втомлений і полекшений і все ще трохи стурбований, але я думаю, шо може вона права, може ми таки виграли, може мені варто її обняти, якшо це не буде якось дивно, і я розумію, шо зрештою я таки погоджуюся з нею.

— Ми їх перемогли, — кажу я.

А тоді вона обнімає мене і міцно притискає до себе, ніби ми можемо впасти, і ми просто стоїмо там, на вологому схилі, і просто дихаємо.

Вона вже не так пахне квітами, але то нічого.

І я розглядаюся, і водоспад під нами рине вниз, і Притулок поблискує через підсвічені сонцем бризки і сонце світить на всю-всю річку над водоспадом, підсвічує її як металеву змію.

І я дозволяю свому Шуму булькотіти маленькими іскрами радості і мій погляд проходиться назад по всій довжині річки і…

Ні.

Кожен м’яз у мому тілі стискається.

— Що? — каже Віола, відстрибуючи від мене.

Вона оглядається назад, туди де я дивлюся.

— Що? — знову каже вона.

А тоді вона бачить.

— Ні, — каже вона. — Ні, не може бути.

По річці пливе човен.

Так блисько, шо його видно без бінокулів.

Так блисько, шо видно навіть рушницю і робу.

Так блисько, шо видно навіть шрами і праведний гнів.

Несамовито гребе в наш бік, наближається до нас, як Страшний суд.

Аарон.

40. Жертва

— Він нас бачив? — напруженим голосом питає Віола.

Я наводжу бінокуль. Аарон з’являється в ньому, величезний і страхітливий. Я натискаю пару кнопок, аби віддалити його. Він не дивиться на нас, але гребе як машина, аби привести човен до того берега, попри який проходить дорога.

Його лице пошматоване і жахливе, вкрите струпами і кров’ю, в щоці діра, нова діра там, де раньше був його ніс, але всеодно, попід цим всім, він лютий і голодний, він не знає милосердя, він не зупиниться, він ніколи, ніколи не зупиниться.

«Війна робить з людей монстрів», — чую я слова Бена.

До нас наближається монстр.

— Не думаю, шо він нас бачив, — кажу я. — Покишо ні.

— Ми можемо його перегнати?

— У нього рушниця, — кажу я, — і дорога проглядається аж до Притулку.

— Тоді сходимо з дороги. В ліс.

— Між нами і дорогою зараз не так багато дерев. Треба буде йти швидко.

— Я можу йти швидко, — каже вона.

І ми збігаємо з горба, пробігаємо через листя і лози, хапаємось за каміння, аби не впасти. Дерева тут рідкі, через них видно річку, видно як гребе Аарон.

А це значить, шо він побачить нас, якшо гляне куди треба.

— Швидше! — каже Віола.

Вниз…

І вниз…

І сковзнути до дороги…

І плюснутися в багно на узбіччі…

І коли ми виходимо на дорогу, ми його більше не бачимо, він ще задалеко…

Але тільки на секунду…

Бо онде він…

Течія несе його швидко…

Він пливе по ріці…

Його тепер добре видно…

І він дивиться просто на нас.

Ревіння водоспаду таке, шо в ньому одному можна втопитися, але я однаково чую.

Я б це почув навіть на іншому боці планети.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І він тягнеться до рушниці.

— Вперед! — кричу я.

Віола тупотить, біжучи, а я просто за нею, біжу до закруту дороги, де вона починає спускатися вниз зиґзаґами.

П’ятнацять кроків, може двацять, а тоді ми зникнемо за поворотом…

Ми біжимо так, ніби останні два тижні тільки й робили, шо відпочивали…

Гуп-гуп-гуп дорогою…

Я оглядаюся через плече…

І бачу, як Аарон пробує взяти рушницю одною рукою…

Пробує балансувати рушницю і балансувати на човні…

Човен підстрибує на порогах, хитає туди-сюди…

— Він не може, — кричу я до Віоли. — Він не може одночасно гребти і стрі…

БАХ!

Багно розлітається з дороги просто біля ноги Віоли, просто переді мною…

Я кричу і Віола кричить і ми обоє інцтинктивно пригинаємся…

Біжимо швичче і швичче…

Гуп-гуп-гуп…

Біжи біжи біжи біжи біжи клинить у мому Шумі…

Не оглядатися…

П’ять кроків…

Біжи біжи…

Три…

Бах!

І Віола падає…

— Ні! — кричу я.

І вона падає через край дороги, падає через інший її бік і котиться донизу…

— НІ! — знову кричу я і стрибаю за нею…

Перечіпляюся через крутий виступ…

Біжу за нею, а вона далі котиться…

Ні…

Не це…

Не зараз…

Не коли ми…

Будьласка ні…

І вона врізається в якісь низенькі чагарі на узбічі і влітає в них…

І зупиняється лицем донизу.

І я біжу до неї, і я ледве сам стою рівно, і я падаю на коліна просто в кущі, і хапаю її, перевертаю її, і шукаю кров і рану і кажу «Ні ні ні ні ні…»

І я майже засліплений люттю і відчаєм через облудну обіцянку надії і ні ні ні…

І вона відкриває очі…

Вона відкриває очі і хапає мене і каже:

— Він не влучив, він не влучив.

— Ні? — кажу я, трохи струшуючи її. — Точно?

— Я просто впала, — каже вона. — Чесне слово, я відчула, як куля пролетіла біля моїх очей, і впала. Я не поранена.

І я дихаю важко, важко, важко.

— Дякувати Богу, — кажу я. — Дякувати Богу.

І світ крутиться і мій Шум вирує.

І вона вже встає на ноги, і я таксамо встаю з кущів і дивлюся на дорогу навколо нас і під нами.

Водоспад падає вниз зліва від нас, а звивиста дорога і перед нами і за нами, вона тут якраз починає крутитися і крутою блискавкою спускається аж до дна водоспаду.

І вся ця віцтань добре прострілюється.

Нема дерев, тільки низенькі чагарі.

— Він нас побачить, — каже Віола, оглядаючись на вершину дороги, туди, де ми не можемо побачити Аарона, котрий точно зараз підгрібає до берега, пробивається через бурхливу воду, може навіть іде по ній.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — знову чуємо ми, тихо через ревіння води, але голосно, ніби це один звук у цілому всесвіті.

— Нема де ховатися, — каже Віола, розглядаючись угору і вниз. — Аж до самого низу.

Я теж розглядаюся. Схили закруті, дорога завідкрита, між закрутами дороги нема нічого, крім низьких чагарів.

Нема де ховатися.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Віола показує вверх.

— Ми можемо піднятися до тих дерев, котрі на пагорбі.

Але там задуже круто, я вже чую, як у її голосі пропадає надія.

І